14 грудня 1903 року київська газета «Кіевлянинъ», інформуючи про хід «корабельного з’їзду», висвітлила заяву голови Луцької філії товариства сільського господарства Понятовського з приводу майже повної відсутності сплаву деревини річкою Горинь. На думку доповідача, перепоною для цього (Горинь, як відомо, протікає й Шепетівщиною) є десятки плавучих млинів, що працюють у нижній та середніх течіях її русла. Оскільки під час сплаву деревини на «об’їзд» млинів і порозуміння з їхніми власниками чи орендарями витрачався час, ці конструкції «стояли поперек горла» сплавникам. Відтак, останні поступово згортали свої бізнеси. Тож учасники з’їзду звернулися до Міністерства шляхів сполучення Російської імперії з клопотанням щодо «вільного судноплавства» річкою Горинь. До слова, на той час вже діяла заборона спорудження нових плавучих млинів, а от старим таким конструкціям дозволялося «доживати віку».
1 грудня 1925 року шепетівська газета «Шлях Жовтня» інформувала, що Шепетівська контора Укрдержторгу впродовж січня – листопада вивезла за кордон 32 вагони яєць, «якість яких відповідає вимогам Лондонського ринку».
6 грудня того ж року згаданий часопис розкритикував новий радянський заклад торгівлі Чотирбоківського споживчого товариства. «Щоби підняти торгівлю, почало братися за все: і за сало, і за ковбаси, і за сальцисони. Біда тільки, що ніяк оті ковбаси та сальцисони не вдаються. Одного разу навіть довелося викинути сальцисони, бо були смердючі й недоварені. Зате недоварений мед має рух. Не гаразд, що його п’ють тут же, в кооперативі. А напившись, заводять бучу і мішають прикажчикові у роботі», – читаємо в цій замітці.
1 грудня 1942 року в Шепетівці розпочався збір зимового одягу для місцевих остарбайтерів, котрі трудилися в Третьому Рейху. Мішки з речами, вага яких не перевищувала сорока кілограмів, німецько-нацистська окупаційна адміністрація пропонувала приносити за адресою: вул. Славутська, 72. Взамін надавалася квитанція з оцінкою майна.
2 грудня 1955 року міськрайонка опублікувала лист-скаргу завідувача Жилинецької початкової школи Е. П’яскорського на відсутність в установі світла. Попри те, що вітер повалив два стовпа й порвав електролінію досить давно, ще влітку, з тих пір школі так і не відновили електроживлення. Як зазначив завідувач закладу, на його звернення з цього приводу голова колгоспу імені Островського товариш Румок і його заступник товариш Лисак не відреагували. Відтак, навчання у сільській школі тривало в сутінках.
5 грудня 1967 року директор Шепетівського кінотеатру ім. М. Островського С. Юз представив читачам «Шляхом Жовтня» анонс фільмів, що мали демонструватися впродовж першого місяця зими. Серед кінострічок значився і широкоекранний кінотвір Київської студії ім. Олександра Довженка – «Берег надії». Це антивоєнне кіно, дія якого відбувалася на одному з островів Тихого океану, поставив молодий поет і режисер Микола Вінграновський за сценарієм Олександра Левади. Коли там проводилося випробовування водневої бомби, від променевої хвороби гине група місцевих жителів-рибалок. Винахідник вибухового пристрою теж отримує велику дозу опромінення і стає невиліковно хворим. Лише перед лицем смерті до нього приходить розуміння, наскільки небезпечною і страшною для людства є ця бомба.
12 грудня 1970 року в «Шляху Жовтня» читач Микола Семенюк поділився «епопеєю» з пошуку справного вуличного телефона-автомату в Шепетівці. Спершу на його шляху, коли виникла необхідність подзвонити у службових справах, трапився апарат «з голосом». Коли чоловік вкинув у нього, як годиться, 2 копійки, то в слухавці почув таке: «Добрий вечір, шановні товариші». Відповів: «Здрастуйте». На що телефон «продовжив»: «Зараз ви послухаєте симфонію Бетховена». Скільки далі не крутив диск апарата далі пан Микола, набираючи потрібний номер, постійно чулася анонсована мелодія. Тоді чоловік завернув до пристрою, що висів біля аптеки № 7. Але він «відповів» лише тим, що «з’їв» 2 копійки й «подарував» тишу. Не впадаючи у відчай, шепетівчанин знайшов третій телефон – біля ресторану «Полісся». Втім, коли приглянувся до нього, зауважив, що пристрою бракує слухавки.
3 грудня 1974 року, за версією краєзнавця Євгена Наймушина на сторінці нашої газети, Шепетівка «справляла другу молодість». Як аргументував автор, у місті працювало 35 промислових підприємств, які давали продукції у понад 40 разів більше, ніж у 1940 році. Якщо місцевий цегельний завод 1940-го виробляв 1 мільйон штук цегли, наводив приклад Наймушин, то на початку 70-х – вже більше сорока мільйонів штук. А ще до 208-ми зросла кількість шепетівських вулиць. У найближчі роки планувалося спорудити в місті завод по виробництву турбокомпресорів до тракторів і комбайнів, розрахований на кілька тисяч робочих місць. Були наміри й щодо зведення кількох цехів заводу тракторних втулок, будівництва міської каналізації, розширення водогону.
8 грудня 1993 року «Шепетівський вісник» писав про візит до нашого міста агітаційного поїзда «Молодь України». Маршрут цього потягу пролягав Хмельницькою, Вінницькою й Житомирською областями й був присвячений «пошуку обдарованої молоді України». За словами керівника поїзда Сергія Корецького, агітпоїзд існував вже 13 років. Агітрейс тривав 2 тижні. Того року з агітпоїздом подорожував естрадно-цирковий колектив «Сюрприз», вокально-інструментальний ансамбль «Молодість». Але увагу нашого фотокора найбільше привернули «моржі» серед консультантів Українського центру здоров’я з Києва, які пропагували систему природного оздоровлення Порфирія Іванова, а тому в мороз приймали «процедури» на свіжому повітрі майже без одягу.
5 грудня 2000 року наш часопис розділив сумну дату в житті мешканців багатоповерхівки за адресою Старокостянтинівське шосе, 2. В них, хоча дім складався з дев’яти поверхів, уже майже рік як не працював ліфт. А ще до верхніх поверхів не доходила вода. Жителі кооперативного дому (його колись зводили «у складчину»), справедливо обурювалися тим, що попри високі платежі за комунальні послуги ніякого «сервісу» не одержують, а на верхні поверхи пенсіонерам, коли не працює ліфт, «вибиратися» не під силу.
Підготував
Володимир КОВАЛЬЧУК.