2 квітня 1906 року газета «Кіевлянинъ» опублікувала перелік жителів Волинської губернії, котрі володіли найбільшою кількістю земель. Цей список «відкрив» князь Роман Сангушко зі Славути, котрий мав 66 000 гектарів землі. «В спину йому дихав» «шепетівський» граф Йосиф Потоцький із 60 300 га у Заславському й Новоград-Волинському повітах. Третє місце посідав граф В. Броель-Плятер (32 560 га). У розпорядженні Бориса та Марії Мезенцевих знаходилося понад 28 тис. га земель. Їхнім найближчим конкурентом був В. Рубінштейн (27, 2 тис. га).
8 квітня 1902 року згадана газета застерегла читачів від афериста, котрий їздив Заславським повітом Волинської губернії (куди входила й наша Шепетівка) та вдавав себе за солдата із Волиці (нині – село Улашанівської громади) у тимчасовій відпустці. Якимось чином «пронюхавши» адреси проживання, імена, по-батькові, прізвища місцевих жителів, котрих рік тому мобілізували до війська, відвідував їхні домівки по різних селах й вдавав себе за «товариша по службі». Далі просив у родичів цих «соратників» гроші, які ті нібито «попросили» передати за його посередництва. Чимало близьких мобілізованих довірялися пройдисвіту й давали йому кошти. А той їх собі просто привласнював й вирушав далі, в чергове село, шукати інших наївних людей.
12 квітня 1924 року газета «Волынский пролетарий», яка видавалася у Житомирі, звинуватила куркулів села Кунева (нині – село Ізяславської громади на Шепетівщині) у масовому незаконному вирубуванні лісів на території місцевого лісництва. «Цієї зими ліс рубався на вивозився цілими партіями, а число затриманих порубщиків досягає сотні чоловік», – вказувалося у публікації про досягнення радянської влади тодішнього Плужненського району щодо боротьби із «чорними лісорубами».
15 квітня 1942 року на Шепетівщині, яка знаходилася під німецько-нацистською окупацією, запровадили тарифи для місцевого населення на медичне обслуговування. Так, за право перебування у окружній лікарні протягом доби пацієнт мав заплатити 10 окупаційних карбованців. Стільки ж «коштував» прийом хворого фельдшером чи акушеркою у нього вдома. За першу консультацію в амбулаторії правили 5 карбованців. Повторна консультація вартувала на два карбованці дешевше.
1 квітня 1955 року в «Шляху Жовтня» жителі Судилкова скаржилися, що Шепетівська електростанція з перебоями подає їм електроенергію. Інколи таких «перерв» бувало по два-три на день. Особливо місцевим допікало, коли дроти знеструмлювали ввечері. Наприклад, світло частенько зникало, коли ще тривали п’ятий і шостий уроки в місцевій вечірній школі. Або – під час перегляду судилківчанами вечірнього фільму в так званому, тодішньою мовою, кіностаціонарі. Цікаво, що у випадках зникнення світла ніхто нікуди не розходився. Люди терпляче очікували, коли лампочки знову засяють, а відтак знову бралися за навчання, перегляд кінострічки чи за якесь інше заняття.
2 квітня 1958 року читачі «Шляху Жовтня» дізналися, що у Шепетівському паровозному депо є верстат, якому минало 160 (!) літ. Як і з якої країни він потрапив до місцевих залізничників, видання не уточнило. Але розповіло, що його вдосконалив раціоналізатор – слюсар депо Михайло Ашпіз. Чоловік виготовив пристрій, який дав змогу пересувати на будь-яку відстань двохтонну задню бабку (деталь верстата) за допомогою механічного приводу. Крім цього, у верстаті Ашпіз замінив зубчасту передачу на клиноремінну, після чого той перестав гуркотіти, як це було раніше, «стишив» голос.
9 квітня того ж року начальник вокзалу станції Шепетівка А. Наконечний анонсував на шпальті міськрайонної газети великі зміни на території привокзальної площі. Оскільки колектив вокзалу вирішив перетворити її на «квітучий сад», там було заплановано висадити 450 тисяч (!) декоративних квітів, 3 500 (!) коренів кущів, понад 50 дерев. Посадковий матеріал залізничники брали з власної оранжереї та теплиці. Лишками навіть ділилися із колегами з вокзалів у сусідніх містах, як-то Славуті, Старокостянтинові, Полонному.
6 квітня 1979 року учасник війни В. Требух поділився з читачами міськрайонки наболілою проблемою – курінням жильців багатоквартирного будинку по вул. Червона, 1. «Жителів більше ста чоловік. Коли спускаєшся вниз із верхніх поверхів, відчуваєш, що йдеш назустріч їдкому димові. Ці заядлі курці перетворюють під’їзд у суцільну курилку. Дим піднімається поверхами вниз, проникає у кімнати», – констатував пенсіонер.
3 квітня 1997 року, судячи зі слів технічного директора телестудії «Гарт» Юрія Романюка для «Шепетівського вісника», послугами місцевого кабельного телебачення вже користувалося 2100 жителів райцентру (переважно ті, хто мешкав на проспекті Миру, вулицях Карла Маркса, Островського, Чкалова). Втім, чоловік повідомив, що по місту масово крадуть кабелі, а потім вони продаються на базарі. А ще спритні ділки під виглядом працівників телестудії навідуються до мешканців і вимагають грошей нібито за користування кабельним телебаченням. Цікаво, що на ту пору кабельне ТБ у Шепетівці вже існувало п’ятий рік поспіль. Транслювалося лише 5 телеканалів (хоча планувалося розширити цей діапазон до 15-ти). Водночас у нашому місті «ловилися» й передачі телестудії «Славута-Руна».
9 квітня 2015 року наша газета навела приклади деяких цін, які склалися на центральному ринку Шепетівки напередодні Великодня. Так, десяток яєць тоді коштував 16-18 гривень. Такою ж була ціна 200-грамової пачки масла. Сало на базарі продавалося дуже дешево – по 25-30 гривень за кілограм. Кіло м’яса коштувало 68 гривень. Цукор продавали по 12 гривень за кіло. Для порівняння, тодішній прожитковий мінімум в Україні складав 1218 гривень.