9 квітня 1994 року в загальноосвітній школі № 2 м. Шепетівки урочисто відкрили новий корпус-прибудову. На святковій суботній церемонії було сказано, що розпочинав роботу над спорудженням нового приміщення освітнього закладу ще шепетівський кооператив «Темп». Проте, звівши стіни, забудовник залишив об’єкт. А відтак, той почав набувати ознак довгобуду. Коли відновилося фінансування, за доведення споруди до «фіналу» взялися майстри будівельно-монтажного управління «Промжитлобуд-І». На жаль, унаслідок аварії на об’єкті влітку 1993-го загинув молодий робітник Володимир Мушинський. Шефську допомогу школі надавав міськводоканал. Під час церемонії відкриття нової прибудови школи директорові навчального закладу Петру Бобчуку вручили символічний ключ. Священнослужителі освятили нове приміщення.
7 квітня 1911 року газета «Рада» писала про масове зникнення із села Сморшки (нині – Сахновецька громада Шепетівського району) дівчат на виданні. Почалося це явище після виїзду кількох заробітчанок юнацького віку до Ставропольського краю Російської імперії. Так сталося, що там усі вони швидко поодружувалися. Приїхавши додому на Різдвяні свята, цим похвалилися. Як наслідок, їхні подруги, почувши про успішні історії шлюбів, й самі виявили бажання податися на чужину, багату на женихів. «Тепер пишуть до батьків листи, що повиходили заміж за добрих хлопців», – інформував часопис.
У тому ж номері згаданої газети зазначалося: на 26 квітня запланований розгляд проєкту спорудження нової залізниці між Волинню та Поділлям. Вона мала з’єднати село Хоми (нині – у Збаразькій громаді Тернопільської області) й містечко Ляхівці (сучасна назва Білогір’я, центр однієї з громад на Шепетівщині) з містом Жмеринкою на Поділлі. Крім цього, передбачалося зведення й відгалуження даного залізничного шляху, а саме від Ляхівців до Оженина (нині в цьому селі на Рівненщині – залізнична станція Острог).
8 квітня 1939 року шепетівська газета «Шлях Жовтня» відрапортувала, що єдиний у райцентрі заклад торгівлі під назвою «Гастроном» (підпорядковувався міжобласній конторі з однойменною назвою) у першому кварталі перевиконав план товарообороту. При цьому найбільші обсяги продажів показали «гастрономічний» і «кондиторський» відділи «Гастроному» – на 98 і 56 тисяч карбованців відповідно. Перший із цих відділів очолював товариш Устер, а другий – товариш Ластовець.
За станом на 12 квітня того ж року в місті Шепетівці працював 1 колгосп, а по селах Шепетівського району – ще 51. Ось їхні назви: «Більшовицька правда» (м. Шепетівка), «Червоний партизан» (с. Пліщин), «Більшовик» (с. Плесна), «Шлях Жовтня» (с. Жиленці), «Серп», «Штерн», «Ім. Єжова», «Ім. Сталіна» (усі чотири – в с. Судилків), «Ім. Куйбишева» (с. Красносілка), «Червона зірка» (с. Новичі), «Серп і Молот» (с. Нучпали, сучасна назва – Поляни), «Кім» (с. Хролін), «Комінтерн» (с. Траулин), «Ім. Сталіна» (с. Городище), «Ім. Ворошилова» (c. Лозичне), «Шлях до комуни» (с. Білокриниччя), «Комунар» (с. Пашуки), «Ім. Крупської» й «Ім. Калініна» (обидва – у с. Велика Решнівка), «Ім. Петровського» (с. Вовківці), «Ім. Котіка» (с. Вовківчики), «Ім. Хрущова» й «Правда» (обидва – у с. Серединці), «Червоний промінь» (с. Велика Медведівка), «Червоний прапор» (с. Жолудки), «Ім. Островського» (с. Коса Решнівка), «Ім. Чапаєва» (с. Мальованка), «Ім. Челюскинців» (с. Савичі), «Ім. Будьонного» (с. Рудня-Новенька), «Жовтень» (с. Березна Татарська, нинішня назва – Березна), «Ім. Молотова» (с. Майдан-Вила), «Трибуна Рад» (с. Городнявка), «Ім. Кірова» (с. Заморочення), «Ім. Шмідта» й «Ім. Дімітрова» (обидва – у с. Хмелівка), «Ім. Карла Маркса» (с. Червоний Цвіт), «Ім. Рози Люксембург» (с. Михайлючка), «Ім. Сталіна» (с. Конотоп), «Ім. Леніна» (хутір Добрий), «Третій вирішальний» (с. Цмівка), «Ім. Тельмана» (с. Рисовата, нинішня назва – Михайлючка), «Ім. Щорса» (с. Сошки), «Перше травня» (с. Роговичі, нині це – Полонська громада), «Ім. XVII партз’їзду» (с. Деревищина, нині це – Баранівська громада), «Ім. Шварца» (с. Антонівка, нині – Плужненська громада), «Ім. ОДПУ» (с. Сягрів, нині – Полонська громада), «Ім. Карла Лібкнехта» (с. Дерманка, нині – Корецька громада), «Ім. Кагановича» (с. Броники, нині – у Звягельському районі), «Паризька комуна» (с. Червоне, нині – Полонська громада), «Ім. Леніна» (с. Коханівка, нині – Полонська громада), «Ім. Горького» (с. Великі Каленичі, нині – Полонська громада), «13 роковини Жовтня» (с. Малі Каленичі, нині – Полонська громада).
6 квітня 1955 року в «Шляху Жовтня» зафіксували негативний санітарний стан на багатьох вулицях Шепетівки. Наприклад, протягом пів року було нереально проїхати по вул. Карла Лібкнехта, оскільки її розкопали працівники райпобуткомбінату з метою випробовування водопровідних труб. На вулицях Карла Маркса (біля заводу фруктових вод) і Островського бовваніли глибокі калюжі, тому що не відводилися стічні води від місцевих водогінних колонок. Навпроти школи № 48 по вул. Карла Маркса ще від зими лежав труп вбитої собаки. Досі не закінчено було вкладання багатьох тротуарів, як от по вул. Островського, Воровського (у такому стані вони «пережили» зимові місяці). Потребував термінового ремонту брук по вулиці КІМа. Щодо вулиці ІІІ Інтернаціоналу, то її рясно вкривали купи сміття.
11 квітня 1967 року дописувач міськрайонки із шепетівського селища Косецького скаржився, що кожної весни воно перетворюється на «непрохідне болото». Причина – туди не прокладено жодної шосейної дороги. Відтак, школярам важко діставатися до школи. Траплялися й перебої з підвезенням товарів у місцеві магазини. При цьому мікрорайон стрімко забудовувався. З них уже було сформовано сім кварталів, але без жодних ознак благоустрою. Не курсував до селища Косецького й міський автобус (у ті часи в Шепетівці діяло автобусне сполучення лише від залізничного вокзалу до заводу металовиробів, села Судилків, а також функціонував так званий кільцевий маршрут містом).
9 квітня 1969 року часопис «Шляхом Жовтня» цитував лист жителів шепетівської вулиці Нахімова: «Всі люди з нетерпінням чекають приходу весни, а нам жаль прощатися з зимою. До липня на нашу вулицю нічим не добратись, хіба що всюдиходом чи вертольотом – таке болото. Ми не раз зверталися у міськкомунгосп, щоб хоча б жорствою висипали дорогу. Та все марно. Одні обіцянки», – констатувалося у цьому посланні людей.
15 квітня 1995 року добре знане в тодішній Шепетівці товариство з обмеженою відповідальністю «Еней» пропонувало у рекламі, яку опублікувала наша газета, бензин А-76 в обмін на гречану крупу, цукор або м’ясо. Всі згадані продукти харчування, включно з гречкою, були «ходовими», досить дорогими й користувалися значним попитом.
5 квітня 2001 року «Шепетівський вісник» приваблював читачів «сенсаційним» заголовком матеріалу на першій сторінці – «Касетний скандал по-шепетівськи». Там йшлося, що місцева міжрайпрокуратура вперше провела на шепетівському центральному ринку «перевірку законності торгівлі» аудіо- та відеокасетами, компакт-дисками. В ході перевірки «було виявлено значні порушення чинного законодавства». Тих приватних підприємців, чия продукція не мала контрольних марок і сертифікатів якості, перевіряльники оштрафували на 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян з конфіскацією вилученої продукції. З тих часів уже виросло молоде покоління українців, яке навіть і не знає нині, для чого призначалися ті «дідівські» аудіо- й відеокасети, адже зростало із значно «об’ємнішими» флешками-накопичувачами, куди можна вмістити багато гігабайтів відео та звуку.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.