10 квітня 1955 року, як і у довоєнні 1930-ті, Шепетівкою вже їздили перші рейсові автобуси. Тож дописувач нашої газети А. Пронін запропонував навести лад на їхніх зупинках біля міського готелю та залізничного вокзалу. Мовляв, коли там починається посадка у автобуси, пасажири їх «штурмують» без черги, кожен прагне якнайшвидше потрапити до салону. Адже, порівнював автор, на автозупинці біля колгоспного ринку ніколи такого не буває, там охочі зайти до міських автобусів, завжди це роблять по черзі й не скупчуються.
10 квітня 1924 року часопис «Волынский пролетарий» описував стан справ на Шепетівській цукроварні. Після буремних революційних подій 1917 – 1921 рр. її діяльність лише відроджувалася, це колишнє підприємство графа Потоцького у новому для себе радянському «форматі» ще не запрацювало. Втім, колектив (загальна кількість робітників і службовців – 1600, серед яких 500 жінок) був готовий до початку виробничого процесу. Як і раніше, у ньому переважали сезонні працівники. До речі, «простій» не заважав цукроварні навіть шефствувати над місцевою військовою частиною й брати активну участь у всіляких більшовицьких пропагандистських заходах типу відзначення 1 Травня, 7 Листопада і навіть участі у величавій прощальній процесії з нагоди смерті Володимира Леніна.
8 березня 1925 року те ж саме видання нарікало на роботу єдиної продовольчої крамниці у селі Серединцях тодішнього Судилківського району. Справа в тім, що селяни, коли приходили до закладу, нерідко там «цілували замок» і поверталися додому без покупок. Причина – продавець часто «чаркував», а відтак довго приходив до робочого стану десь під тином чи у хліву біля корови.
6 квітня 1958 року один із авторів міськрайонки І. Федорчук розповів на її шпальті, як госпіталізували тримісячну дитину, котра проковтнула зігнутий удвоє цвях довжиною 5 сантиметрів. Працівники хірургічного відділу Шепетівки районної лікарні вирішили не розрізати малолітньому пацієнту живіт, а вжити інших заходів, аби через якийсь час «інородне тіло» природнім шляхом вийшло із організму дитини. На третій день так і сталося. Матір немовляти зраділа і призналася, що дозволяла дитині гратися цвяхом, адже думала, що розмір металевого предмету завеликий і не становить ніякої загрози.
1 квітня 1967 року газету «Шляхом Жовтня» вражала невідповідність між рекордними темпами виробництва на Шепетівському цегельному заводі та умовами, створеними для робітників у його цехах. Хоча підприємство випускало по 26 мільйонів (!) штук цегли на рік, до його виробничих приміщень «без гумових чобіт зайти було не можна», а «з воріт аж пливло». У випалювальному цеху, попри тамтешню постійну спеку, робітники не мали чим втамувати спрагу або навіть помити руки. Хоча на підприємстві працювало 166 жінок, спеціальна кімната побуту жінки належно не функціонувала, а у звичайних «побутових кімнатах» нерідко бракувало звичайнісіньких столів і стільців. У обідню пору на робітники цегельні не знали де взяти кип’ятку на чай. Попри численний штат працівників, підприємство не мало й власної їдальні.
3 квітня 1985 року наше видання турбував стан навколишнього середовища на Шепетівщині. Тож у статті, де висвітлювалася ця проблема, вказувалися заходи – здійснені та заплановані – з поліпшення екології у нашій місцевості. Так, вулицею Карла Маркса (нинішня вул. Героїв Небесної сотні) й біля районної лікарні не мали права проїжджати вантажівки. До 70% центральних міських котелень уже перевели на природний газ. Готували до цього й провідні промислові підприємства Шепетівки, як-от м’ясокомбінат, завод тракторних втулок, маслозавод. А ще у місті планувалася до здачі об’їздна дорога на Полонне.
8 квітня 1992 року про мобільні телефони читали хіба що у фантастичних книгах, а відтак «Шепетівський вісник» порушив болючу для тодішніх мешканців міста та району тему – застарілість місцевого довідника номерів абонентів дротового телефонного зв’язку. Як виявилося, востаннє таке довідкове видання виходило 1976 року, тож настав час його кардинально оновити. По-перше, кількість абонентів у кілька разів зросла. По-друге, почастішали випадки, коли «дзвониш на якесь підприємство, а потрапляєш у чиюсь квартиру».
14 квітня 1994 року у залі засідань Шепетівського міськвиконкому урочисто вручили тимчасове посвідчення новообраному народному депутату України Василеві Верхогляду. Його з обранням привітали голова міськвиконкому В. Таган, представник Президента України у Шепетівському районі В. Данченко, голова районної ради народних депутатів І. Бондарчук. «Я розумію, які труднощі чекають на нас, народних депутатів, але вони мене не лякають. А парламент повинен працювати на людину, все має робитися для народу, для його блага», – сказав новий народний обранець.
1 квітня 1996 року на засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви намісником відродженого Городищенського монастиря на Шепетівщині затвердили отця Феодосія. Так почалася сучасна історія цієї добре знаної у нашому краї культової споруди. Ще раніше, від 1960 року, в його стінах розміщувалася психіатрична лікарня. До того, у воєнні 1940-ві, там діяв польовий військовий госпіталь. У період між Другою та Першою світовими війнами – санаторій-профілакторій для радянських партійних і комсомольських працівників, педагогічний технікум. До того, в різні часи, там порядкували прибічники православного й католицького віровчень. Дата ж заснування Городищенського монастиря князем Богданом Корецьким – 1538 рік.
6 квітня 2006 року місто Шепетівка оговтувалося від незвично масштабної весняної повені. «Шепетівський вісник» яскраво описав, як вийшла з берегів річка Косецька й добряче підтопила прилеглі вулиці у мікрорайоні Косецькому. Також вода дісталася територій, прилеглих до залізничного вузла – вулиць Першої Привокзальної та Другої Привокзальної. Певні підтоплення зафіксували й у деяких районах тодішніх вулиць Подільської, Пархоменка, Луначарського, Терешкової, Шварца, Ватутіна.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.