2 липня 1925 року газета «Радянська Волинь» обурювалася, що на містечкових та сільських ярмарках нашого регіону орудують наперсточники. Як приклад, описала побачене на торжищі в Новій Чорториї (нині – село Любарської громади, по-сусідству з Шепетівським районом): «Зібралась їх ціла тичба. Один став посеред, поставив перед собою столика, на якому одна горошина та три наперстки, й викрикує: «Сюди, хто хоче 5 карбованців виграти! Вгадаєш, яким наперстком горошину накрию, – «п’ятірку» одержиш!». Обступили селяни його. Виходить з юрби чоловік – виграв 5 карбованців. Другий – теж. Але селяни запримітили, що всі вони – з однієї компанії. «Дідька лисого піддуриш, знаємо ми таких дурисвітів», – сказали. Треба, щоб міліція гнала з ярмарків таких шахраїв».
7 липня 1901 року газета «Кіевлянинъ» висвітлювала візит у містечко Шепетівку та Заславський повіт, що належали до Волинської губернії, її керівника Йосипа Дуніна-Борковського. Попри те, що 49-літній Йосип Якович мав хворе серце, він зробив це з неабиякою енергійністю. «Вигулькнувши» на шепетівському вокзалі з швидкісного поштового потягу, не менш «моторно» поїхав у місцеве волосне правління. Оглянувши його «дуже детально» та давши прочухана окремим містечковим чиновникам, подався дивитися, «чим дихає» місцевий лікарняний заклад. Наступного дня губернатор Дунін-Борковський «перебазувався» у центр Заславського повіту. Там, у місті Заславі, оглянув міську управу, будинок поліцейського правління, споруду «дворянської опіки», навідався до «тюремного замку», а ще «зацінив» безкоштовну амбулаторію Червоного Хреста й казенну чайну-читальню. До речі (певно, щоб «задобрити» пафосного візитера), за кілька днів до його візиту на Заславщину повітовий комітет опіки над народною тверезістю відкрив для потреб селян (у Хролинській волості та селі Великих Пузирках) крамниці з «безалкогольними» чайними при них.
8 липня 1943 року Шепетівське міське електричне бюро через газету німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» нагадувало, що необхідно своєчасно розраховуватися за спожиту електроенергію. Цивільні споживачі мали робити це до 5 числа наступного місяця, установи та організації – до 10 числа. За несвоєчасну сплату бюро погрожувало абонентам штрафами. Їхній розмір для цивільних сягав 25-50 окупаційних карбованців. Іншим категоріям споживачів «світили» штрафи від 100 до 500 карбованців. Цікаво, що за часів німецької окупації деякі споживачі примудрялися не лише не платити за продукцію Шепетівської електростанції, але й цупити струм, «прилаштовуючи» свої дроти до ліній електропередач, що проходили вздовж доріг по-сусідству.
15 липня 1955 року читач «Шляху Жовтня» Ф. Акімов на шпальті газети похвалив роботу листоноші Марії Коломійчук. Те, як ця жінка обслуговувала «робітниче селище залізничників станції Шепетівка І» (нині – мікрорайон Косецький), багатьом жителям мікрорайону дуже подобалося. «Знають її в кожній квартирі як акуратного і сумлінного працівника, чутливого листоношу. Часто можна бачити, як Марія уважно відповідає на різні питання жителів обслужуваних нею будинків», – читаємо у замітці.
6 липня 1963 року читачі згаданої газети дізналися про приємні зміни архітектурного «обличчя» середмістя Шепетівки. Здано в експлуатацію нову прибудову до міського готелю. Для послуг приїжджих у ній обладнали 50 нових номерів. Крім цього, навпроти стадіону «Локомотив» розпочалося спорудження великого ресторану.
10 липня 1968 року дописувач міськрайонки Г. Дудник просив шепетівчан відмовлятися від згадування старих назв вулиць, а натомість використовувати їхні нові, тобто вже радянські. Приміром, кондуктори автобусів за колишньою звичкою називали вулицю Горбатюка Садовою. А вулицю Лінника, названу на честь очільника Шепетівського ревкому, обивателі вважали Подільською. Цікаво, що й нині, після присвоєння шепетівським вулицям нерадянських назв, спостерігається аналогічна поведінка жителів Шепетівки. Наприклад, досі багато хто називає «Радянською» вулицю 400-річчя Шепетівки. Карл Маркс не «відліпився» у колективній свідомості від назви вулиці Героїв Небесної сотні.
3 липня 1973 року «Шляхом Жовтня» розповіла читачам про нові автобуси, які незабаром їздитимуть Шепетівкою та районом. Йшлося про продукцію Львівського автобусного заводу, де з конвейєра зійшла вже 90-тисячна машина. Одна з останніх моделей – автобус «Україна-73». Як запевняло видання, йому в СРСР немає рівних за комфортабельністю. Потужний дизельний двигун розвиває швидкість до 100 кілометрів на годину. Спеціальні пристрої роблять хід рівним, без трясіння, надійна ізоляція поглинає шум. Салон – з кондиціонованим повітрям. М’які крісла можна відкидати і відсовувати одне від одного. Біля кожного місця – освітлення. У автобусі є буфет, гардероб, умивальник. Також очікувалося, що до кінця року розпочнеться випуск ЛАЗів на новому виді палива – газовому.
6 липня 1983 року міськрайонка закликала шепетівських хазяйок, котрі живуть по вулиці ІІІ Інтернаціоналу (нинішня назва – Старокостянтинівське шосе), не припинати своїх корів під деревами та біля кущів на узбіччях. Аргументувала це так: «Худоба ламає дерева й кущі, забруднює тротуари та проїжджу частину. На такому випасі панує антисанітарія. Там, де стоїть худоба, накопичується гній, роєм літають мухи».
15 липня 1999 року в «Шепетівському віснику» пояснили, як продавці сметани на центральному ринку її фальсифікують. «Для цього варто дуже старанно розтерти сир, додати кислого молока і трішки сметанки, іноді – крохмалю для потрібної консистенції», – розкрило таємницю шахрайок-молочарок видання. Також у газеті порадили, як переконатися, що вже куплена сметана не є підробкою: «Чайну ложку підозрюваної сметани покладіть у склянку з гарячою водою. Якісна розчиниться повністю, а підроблена перетвориться в повітряні клаптики, які будуть плавати на поверхні. Це і є розтертий сир».
10 липня 2008 року міськрайонка навела ціни на продукти харчування у Шепетівці. Кілограм сала на базарі тоді коштував від 24 до 28 гривень. Свинина продавалася по 38-45. «У районі» п’яти гривень вартувало кіло огірків. Картопля коштувала 5 грн/кг. Склянку чорниць віддавали за 3 гривні. Десяток яєць «тягнуло» на сім гривень. Літр олії – 12 гривень. Для порівняння, середньомісячна заробітна плата у нашому тодішньому місті складала близько 1400 гривень (у районі – 1200). «Штормить» наші гаманці, бентежать душу непрості думки», – підсумувала авторка публікації.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.