8 листопада 1941 року комісар німецького окупаційного Шепетівського гебітскомісаріату д-р Ворбс застеріг місцевих жителів: «7-го листопада невідомими особами були розповсюджені відозви проти Німеччини. Якщо подібні дії повторяться, при кожному повторенні буде взято 20 заложників, які до трьох днів будуть розстріляні, коли винуватці не будуть виявлені та віддані поліції».
13 листопада 1908 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Грохольський, опублікувала кореспонденцію свого власкора у містечку Славуті (нині – Шепетівський район) Novusa. Той поділився спостереженнями за місцевими перекупниками, діяльність яких викликала зростання роздрібних цін на продукцію сільського господарства та погіршувала становище пересічних селян і містян.
«На Славутчині діють цілі «яєчні фабрики», де працюють переважно євреї. Одні з них закуповують яйця у селян, інші сортують їх і запаковують у коробки, треті займаються постачанням продукції споживачам. Відтак, на базарах яйця дорогі – нині одне коштує в середньому чотири з половиною копійки [для порівняння, заробіток найманого робітника не перевищував 15-20 копійок на день]. Думаєте, тому селяни тримають цілі «стада» курей найкращих видів? А дзуськи. Те ж саме – з яловичиною. Ціни на неї ростуть, оптовики відправляють найкращі шматки м’яса до Варшави чи Києва, а ми мусимо задовольнятися його залишками. Яловичина не дешевшає попри те, що м’ясники забивають не «елітну» фуражну, а селянську худобу (вона недорога, бо корми – у дефіциті). А ще тисячами голів вивозяться залізницею зі Славути до великих міст свині та гуси, внаслідок чого ціни на цю продукцію на місцях сягають «казкового рівня».
Подібна ситуація – навіть із соломою: єврейський орендар Славутської паперової фабрики, де сировиною для виробництва слугує переважно солома, скуповує її по всій околиці дорого – по 30-35 копійок за пуд. Відтак, по базарах вона продається ще вдвічі дорожче, що «б’є по кишені» багатьом із тих, хто тримає худобу. Такий штучний дефіцит соломи призводить до погіршення родючості земель, адже через це у грунти потрапляє менше гною. На жаль, власники соломи не розуміють, що ситуація вже за 2-3 роки обернеться для їхніх господарств повною розрухою. Натомість вони віз за возом, віз за возом мчать на Славутську папірню за грошима, які потім здебільшого пропивають у «монопольках» чи по шинках», – писав Novus.
12 листопада 1912 року газета «Кіевлянинъ» ознайомила своїх читачів із основними положеннями уставу проєктованої Подільської залізниці. Для будівництва й експлуатації ширококолійного залізничного шляху від Шепетівки до Кам’янця-Подільського довжиною 224 версти, «із можливим наближенням до м. Дунаївці Подільської губернії», створювалося акціонерне товариство. Його капітал складався з акцій на суму 3 мільйони 500 тисяч рублів і гарантованих державою облігацій на стільки ж. Засновник проєкту – шепетівський цукрозаводчик Йосиф Потоцький.
Як йшлося в уставі, Подільська залізниця, «со всеми ея принадлежностями и устройствами», мала перейти безплатно у держвласність через 81 рік. Проте держава могла викупити її і до того, але не раніше 25-ти років від дати початку руху поїздів.
Термін спорудження залізниці не міг перевищувати трьох років. Рухомий склад, рейки, кріплення – усе це мало бути вироблене на заводах виключно Російської імперії та з вітчизняних матеріалів. Посади голови правління товариства, його заступника, чотирьох «кандидатів» і службовців усіх залізничних установ не мали права займати іноземці. Якби було інакше, розмірковували у газеті, то найважливіші пости на Подільській залізниці позаймали б «інородці», без жодної можливості їх звідти «викурити».
12 листопада 1913 року читачі київського часопису «Рада» дізналися про нестачу переправ через річку, яка протікає Шепетівщиною. У газеті зазначалося: «Через всю Волинь, з півдня на північ, тече широка річка Горинь. Мостів через цю річку збудовано дуже мало – тільки по великих містечках та там, де стоять млини. А окремі села збудувати за свої кошти моста не в силі, бо на це треба багато грошей. Тому переїжджають селяни через річку або панськими мостами, або користуються поромами – теж панськими. За кожну переправу їм доводиться платити 3-5 копійок».
На початку листопада 1930 року Ганнопільський райком КП(б)У займався організацією масового виселення до північних областей СРСР родин тих місцевих заможних селян, котрі втекли жити у Польщу. При цьому він відстежував настрої на Ганнопільщині. Так, у селі Дяків (нині – Берездівська громада Шепетівського району) один із кандидатів на виселення залишив усе своє майно у сусіда, мовляв, «я хутко повернуся, бо радянська влада довго не буде існувати». У Мирутині (нині – та ж громада) подейкували, що радянська влада навмисне поширила чутки про виселення, щоб багаті селяни поспродували майно й стали бідняками. Також ходив поголос, що виселення відкладається, бо «Польща протестує». У низці церков проходили молебні, під час яких лунали заклики до осіб, затверджених на виселення, не зрікатися своєї віри й із гідністю витерпіти усі незручності.
12 листопада 1968 року «Шляхом Жовтня» бравурно рапортувала про відзначення Дня більшовицької революції (7 листопада) у Шепетівці: «Жовтневу демонстрацію, як завжди, почали школярі. Ідуть вони бадьорі, святкові, цнотливо-трояндні. Піонери з середньої школи № 1 несуть величезний портрет В. Леніна… У побудові кожної шкільної колони відчувається комсомольська тематика. Святкові колони підприємств. Якщо судилківський граніт йде в усі республіки СРСР, то продукція м’ясокомбінату знайшла споживачів навіть у братній Чехословаччині, Німецькій Демократичній республіці й Африці… Тисячами вогнів святкової ілюмінації засяяло вечірнє місто. Привітно засвітилися величезні вітражі-вікна Будинку культури. То тут, то там на фронтонах будинків спалахують різнобарвно слова: «Слава КПРС!», «Слава Великому Жовтню!».
13 листопада 1979 року згадана газета спостерігала «формалізм» і «хиби» у роботі низки промислових підприємств Шепетівщини: «Взяти наш тарний комбінат. Підприємство часто-густо не справляється з своїми завданнями. Але не тільки тому, що йому з перебоями постачають деревину, інші матеріали. До всього цього тут й незадовільно організовано працю людей, соціалістичне змагання між робітниками. Нерегулярне підбиття підсумків роботи, відсутність гласності трудового суперництва, нехтування моральними і матеріальними стимулами. Багато формалізму – й у роботі залізничної станції Майдан-Вила, на Майдан-Вильському комбінаті вогнетривів, Грицівському заводі залізобетонних конструкцій».
12 листопада 1997 року «Шепетівський вісник» висвітлив досвід співпраці загальноосвітньої школи № 8 райцентру з Пліщинським колективним сільськогосподарським підприємством ім. Шевченка, завдяки чому ціни на обіди у шкільній їдальні були зменшені до мінімуму, а чай взагалі став безкоштовним.
Під час минулих жнив старшокласники разом з учителями працювали на зерноочисному току підприємства. Згодом, протягом п’яти днів, юні помічники потрудилися на його полі, зібравши на п’яти гектарах цукрові буряки. Відтак, КСГП надало для ЗОШ № 8 на зиму 2 тонни моркви, тонну капусти, близько тонни столових буряків. Також очікувалося надходження партії круп і цукру.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.