1 лютого 1900 року в селі Сошках тодішньої Судилківської волості Заславського повіту Волинської губернії (нині – село Ленковецької ОТГ на Шепетівщині) поховали хвору на віспу 18-річну А. Нюнькову. У січні ця дівчина готувалася до одруження, яке планувалося на 6 лютого, але захворіла на важку інфекційну хворобу. Перебороти її так і не змогла. «Віспа у покійної злилася у один цілковитий струп», – нагнітав у кореспонденції заславський власкор київської газети «Кіевлянинъ» (№ 43 від 12 лютого). За його версією, віспа так само стрімко поширювалася повітом, як і алкоголізм. «Врятувати» людей могло покращення медичного обслуговування населення, але воно було не надто задовільним. Приміром, до амбулаторії комітету Червоного Хреста в Заславі, де надавали безкоштовну медичну допомогу, щодня вишиковувалися черги з 100–130 хворих. Середня «швидкість» їх обслуговування перевищувала кілька годин.
9 лютого 1924 року, незабаром після смерті Володимира Леніна, представник Шепетівського державного цукрового заводу Уласевич закликав зі шпальти часопису «Волынский пролетарий» перейменувати підприємство на «Володимиро-Ульянівське». Також ця особа запропонувала за кошти робітників цукроварні звести пам’ятник Іллічу та встановити його на території підприємства. Як поставилися робітники до ініціатив Уласевича, газета не уточнила.
9 лютого 1942 року газета німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» опублікувала розпорядження гебітскомісара Ворбса «Про боротьбу з заразливими хворобами». Серед іншого, там вказувалося «ознакувати таблицями» вхідні двері до тих осель у Шепетівці, де були хворі на висипний тиф або якесь інше з кількох десятків наведених у розпорядженні захворювань. Коли ж недужі на цю хворобу «завелися» в якомусь селі, то табличку зі застереженням треба було встановлювати при в’їзді до нього. Після того, як мине 6 тижнів після виявлення хворого на тиф, ці таблиці дозволялося знімати.
6 лютого 1968 року читачі «Шляхом Жовтня» дізналися про першу в Шепетівському районі теплицю. Зведення цієї споруди площею 220 кв. метрів почалося вторік улітку. Завдяки цьому в ресторанах «Полісся» та «Ювілейний» стали подавати салат із зеленої цибулі. Таку ж зелень почали завозити і до продуктових магазинів міськоопторгу. На момент публікації в теплиці вже росли огірки та помідори. До речі, на її вікнах Ніна Городовська й Ольга Когутяк розпочали вирощувати хризантеми, рубенії та гвоздики у горщиках.
14 лютого 1970 року «Шляхом Жовтня» відзначила, що колективом експлуатаційної контори «Шепетівкагаз» за попередні чотири роки газифіковано у місті та районі 7 тисяч домогосподарств. Із них переважна більшість, а саме 5,5 тисяч, знаходилися у райцентрі. Загалом за станом на 14 лютого 1970-го газ у побуті використовували 9700 шепетівських сімей. Впродовж року газовики запланували забезпечити голубим паливом на Шепетівщині ще 2 тисячі помешкань.
7 лютого 1973 року міськрайонка нагадувала: за Цивільним кодексом УРСР дозволяється споруджувати індивідуальні будинки площею не більше шестидесяти квадратних метрів. У такій споруді можна було проектувати до п’яти кімнат.
7 лютого 1979 року наша газета привертала увагу до стрімкого забруднення малих річок Шепетівщини. Головні причини називалися такі: безгосподарне зберігання мінеральних добрив, неправильне розкладання отрутохімікатів на полях, незадовільний стан очисних споруд шепетівського м’ясокомбінату, птахопереробного цеху, молокопереробного заводу. Те, що до водоймищ тодішньої Хмельницької області щодоби потрапляло 214 тисяч кубометрів забрудненої чи недостатньо очищеної стічної води, шкідливо впливало на фауну. Так, гинула велика кількість зайців-русаків і лисиць, стрімко зникали хижі птахи.
4 лютого 1983 року дописувач до міськрайонної газети зі села Судилкова поділився на її сторінках «спостереженнями» за якістю місцевих хлібобулочних виробів: «Оце якось купив буханку хліба, розрізав, а всередині… мотузка, подібна до зав’язки від мішка. Іншим разом знайшов у хлібові залізний болт. Чув про такі випадки і від знайомих». «Чи ж не думають керівники Шепетівського хлібозаводу за рахунок таких «добавок» заощаджувати борошно?», – задав риторичне запитання автор замітки.
5 лютого 1994 року в«Шепетівському віснику» описувалося, як у лютому–квітні 1944-го, під час радянсько-німецької війни, наш райцентр став одним із «епіцентрів» бомбардування німецькою авіацією. За означений час Шепетівський залізничний вузол 17 разів зазнавав бомбових «атак» (переважно нічних) з повітря. Було зруйновано та спалено залізничний вокзал, підірвано ешелон з боєприпасами, в багатьох місцях зруйновано залізничне полотно, понівечено стрілочні переводи. У ніч з 22 на 23 лютого один із німецьких літаків, підбитих радянськими зенітниками, впав у районі «603 км» (нинішнє селище Косецьке)… Незабаром, задля відбудови важливих залізничних об’єктів, до нашого міста прибув спеціальний ешелон під командуванням Івана Турлука. Цікаво, що згодом, у 1960-му, І. Турлук стане начальником Комбінату благоустрою Шепетівки. Під його керівництвом спорудять асфальтовий завод, оранжерею. Закладуть і сквер, де нині знаходиться пам’ятник Валі Котику.
12 лютого 1999 року в Судилківській школі зникло 226 метрів лінолеумного покриття. До 26 числа, коли замітка на цю тему вийшла у «Шепетівському віснику», працівникам міліції вдалося встановити особу крадія.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.