6 серпня 1911 року цікавий опис містечка Судилків (нині село у Шепетівському районі) надрукував часопис «Рада», який видавався у Києві: «Судилків, як і більшість волинських містечок, брудне й куряне. Людність бідна, бо ні землі, ні інших способів заробітку нема.

…Окрім жителів українців (до речі, національно зовсім не свідомих), живе ще не дуже велика кількість жидів: крамарів, шевців, кравців та інш., і кілька заможних купців, у стані яких, звичайно, цікавість до громадських питань незрівнянно більша, ніж в інших містечкових колах.

Особливостей нема ніяких. Однокласова школа стоїть обшарпана, похилена й од старості у землю аж увійшла. Бо на це діло, як завше і скрізь, звертається найменше уваги. Дітей у школу ходить чимало.

За всю свою довговічню службу школа ніяких пригод не мала, як не лічити такого факта, що якось зімою інспектор Єлич, якому не вподобався оселедчаний дух од школярів, раяв учителеві порадити їм замісць оселедців їсти масліни! Є бровар.

З історичних пам’яток судилківці тільки й мали, що руїни палаца, який, як кажуть, належав колись князям Чарторийським. Але тепер в цьому палаці, де колись гриміли музики й великі пани «отдирали вальса й мазурку», любісенько женуть горілку, бо руїни ці реставровано під вінокурню. Так що тутешня інтелігенція завше має свіжу «шпагатулку» (як названо тут неочищену горілку) і п’є собі, граючи в карти».

3 серпня 1923 року видання «Селянська біднота» поінформувало, що «на станції Шепетівка закінчено розгляд справи» начальника станції Дьяконова і уповноваженого Волинського губернського продовольчого комітету Рудського. Обом, за звинуваченням у хабарництві та крадіжках, «впаяли» по п’ять років позбавлення волі.

15 серпня 1924 року дописувач харківської газети «Коммунист» П.Івлєв побачив Шепетівщину такою: «На місці колишніх Ізяславського та Старокостянтинівського повітів Волині, біля самого кордону з Польщею, простягається Шепетівська округа. Вона доволі обширна. Мешкають там здебільшого селяни. Ця округа – найтиповіший сільськогосподарський регіон.

У Шепетівці промисловість майже не розвинена, там домінують кустарі. А фабрично-заводська промисловість вичерпується хіба кількома цукроварнями та фарфоро-фаянсовими виробництвами.

Але не лише сільське господарство є джерелом прибутків місцевих мешканців. Завдяки близькості до кордону люд займається «контрабандними промислами». І, не дивлячись на посилену роботу Головного політичного управління, прикордонників, селянам (та й не тільки їм, а й городянам) це вдається вельми добре. Трикотаж, польська горілка, ґудзики, кокаїн, мануфактура, вироби з кістки – все це, а також інше є предметами «побічного прибутку» різних верств шепетівського населення. А з якою вправністю та верткістю контрабандисти провозять товари через кордон – диву даєшся!

Втім, цей додатковий промисел на основне заняття селянства, а саме рільництво, майже не впливає. Землеробство таки головне. Слід визнати: тутешні селяни господарюють добре й інтенсивно.

Цьогорічний недорід Шепетівську округу не зачепив. Врожай нині прогнозується вищий за середній. Значною мірою це наслідок покращення методів обробітку землі у окрузі. Додамо й те, що селяни також займаються розведенням плантацій цукрового буряку та хмелярством…

Центр округи – Шепетівка – містом став нещодавно. До цього Шепетівка була невеликим, але, щоправда, жвавим торговельним містечком. Наслідки перетворення її на окружний центр малопомітні: торгівля там ведеться здебільшого мляво, перебуває у руках купців. Суспільне життя, що ледь жевріє, а також загальнокультурна відсталість дають про себе знати на кожному кроці. Наприклад, центральні періодичні видання передплачують лише установи, та й і то не всі, а якщо цього вимагає «профіль» діяльності».

6 серпня 1969 року газета «Шляхом Жовтня» звернула увагу на плачевний стан «будинку без господаря», що на вулиці Привокзальній, 27-А. Це була споруда колишнього залізничного вокзалу станції Шепетівка, що функціонував до часу зведення нового вокзалу на початку 1950-х (того, що стоїть досі). «В ньому розміщені солідні організації: дільниця санепідемстанції, деззагін, білетне бюро. Проживають тут ще декілька сімей залізничників. Але як? У будинку штукатурка майже вся обсипалася, через дилі видно двір, а коли на землю спадає ніч, то крізь дах можна зірки лічити. Не питайте, що доводиться жителям дому робити, коли дощ піде. У цей час будинок нагадує собою потопаючий корабель».

15 серпня того ж року читачі нашої газети дізналися, що між будинками № 1 та № 3, які розташовані на проспекті Миру, утворилося непролазне болото. Схожі «водойми» спостерігалися й біля тодішнього дитсадка № 1 та школи-інтернату. Довколишні жителі швидко перетворили місця скупчення води на «озера» нечистот. «Повітря настільки зіпсоване, що просто нічим дихати», – нарікав автор замітки Б.Олександров.

Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.