1 січня 1943 року в газеті німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» окупаційна влада урочисто привітала місцевих жителів із Новим роком. «Поборюючи труднощі воєнного часу, ми відновили в місті роботу водогону, електростанції, ливарного заводу, тартака, шпалорізу, цукроварні, цегельні, машинно-тракторної станції, поліклініки і лікарні, кіно й театру, школи, суду, радіо. У всіх церквах відбувається служба Божа. Все це поставлено до розпорядимости населення міста», – пафосно повідомили у редакційній статті на першій сторінці часопису.
У першій половині 1902 року на Шепетівщині здобула великого резонансу публікація популярного серед тих, хто вмів читати, київського часопису «Киевлянінъ». Видання в номері від 9 січня повідомило про моторошну знахідку, яку виявив станційний жандарм Житомира (нашого тодішнього губернського центру) в одному з пасажирських вагонів ІІІ класу. Під час чергового огляду його увагу привернув мішок, забутий кимось на полиці. Жандарм відніс знахідку до комори багажного відділення, щоб його там міг забрати пасажир-роззява. Проте той не з’являвся, а з часом від мішка почало смердіти. Працівники відділення розкрили його й побачили скоцюрблений труп дитини.
8 січня 1925 року, за спостереженням житомирської газети «Радянська Волинь», на суспільне життя села Горошки (нині – складова м. Полонного Шепетівського району) позитивно вплинуло запровадження «шефства» над ним Полонського фаянсового заводу. Зокрема, сільський голова перестав «кожнісінький день ходити п’яним, як сум», а жителів став менше обдирати «крамар-спекулянт».
Із 1 січня 1955 року на Шепетівщині запровадили державні посвідчення для кустарів і ремісників (представників тодішнього «дрібного бізнесу»). Нововведення переважно стосувалося тих, хто працював удома, а саме: візників, перукарів, кравців і кравчих, швей і шевців, точильників, виготовлювачів дитячих іграшок, саморобних квітів, пам’ятників із граніту, бляхарів, слюсарів, майстрів по ремонту годинників, склярів, гончарів, бондарів, палітурників. Посвідчення на право промислу видавав райфінвідділ.
15 січня 1958 року в «Шляхом Жовтня» вийшов репортаж із нового цеху керогазів, спорудження якого завершив Шепетівський райпобуткомбінат. Як розповів директор підприємства товариш Киркилевський, уже з перших місяців роботи новий цех зіштовхнувся з кадровою кризою. Керівництво не змогло знайти у нашому місті жодного «вільного» зварювальника, штампувальника, гальваніста й терміста. А ще ніхто не знав, як встановлювати і налагоджувати преси великих потужностей (їх привезли 19). Отож, до Одеси та Києва відрядили бувших ливарників, слюсарів пилонасікального цеху і алюмінієвого посуду, щоб оволоділи новими спеціальностями. Таким чином, колишній коваль Дмитро Ляшук став наладчиком пресів, ливарники Гаврилюк, Коробій, Кошелевський, Шаталов оволоділи професією штампувальників, слюсарі по обробітку столових приладів Галина Риж, Тамара Липчук, Ніоніла Шпакович навчилися збирати керогази, різноробітниці Ганна Бендас, Наталія Клим’юк стали малярами. Втім, як тільки цех керогазів почав випускати першу продукцію, його «обсіли» нові виклики. Через надто велику кількість відходів з жерсті собівартість керогазу в 2 рази перевищила розрахунки. Але й тоді на райпобуткомбінаті знайшли вихід – налагодили виробництво коробок для взуттєвого крему, примусних голок й дитячих іграшок «керогаз» і «пательня». За станом на початок січня 1958-го Шепетівський райпобуткомбінат вже випустив більше 20 тисяч керогазів.
У новорічно-різдвяні дні 1970 року кінотеатр ім. Миколи Островського, що колись працював у центрі Шепетівки, показував нові широкоекранні художні кольорові фільми. У червоному залі демонструвалися французькі стрічки «Анжеліка – маркіза ангелів» й «Анжеліка і король». Для глядачів у голубому залі показували новий індійський фільм «Материнська любов», а також кіно американського виробництва «Фліппер». Кіносеанси у кінотеатрі розпочиналися щодня, без перерв на свята, з 10:30. Останній кіносеанс «стартував» о 20:45.12 січня 1985 року наша газета представила «рейтинг якості» закладів громадського харчування (ресторани, кафе, їдальні, буфети), які працювали в Шепетівці. Приміром, у так званому кафе № 1, яке діяло біля міської лазні (ні той, ні інший заклади нині вже «не в строю»), автора публікації вразили «перебої» з чаєм і кавою, а ще відсутність підносів, паперових серветок на столах, а також те, що виделки й ложки з алюмінію схожі на музейні експонати. Розлютив дописувача ресторан «Дорожній», який у місті раніше вважався одним із кращих. Причина – тамтешні продавчині й офіціантки жваво обраховували і обважували клієнтів. Ну а котлети, тістечка й коржі, замовлені у кафе «Зустріч» на автостанції, вражали своєю «мініатюрністю», бо там економили на вазі готової продукції. 13 січня 2000 року голова ради ветеранів із села Корчика Б. Орловський на шпальті «Шепетівського вісника» розкритикував Указ Президента України Леоніда Кучми про розпаювання земель колгоспів. «Ніхто з людей похилого віку на селі, інвалідів та ветеранів не в змозі господарювати самостійно, тому ми схильні до збереження великих господарств, в яких працюватимуть колективом… Безкоштовна оранка городів, отримання зерна й інша допомога, яку дотепер господарства надавали пенсіонерам, інвалідам і ветеранам війни, має неодмінно залишитись і в подальшому. До того ж, гроші за оренду паїв стали б вагомим додатком до скромної пенсії ветеранів, допомогли б підвищити рівень їхнього життя», – слушно зазначив автор публікації. На жаль, події з тих часів пішли в іншому напрямку. Орендарями людських паїв стали здебільшого не місцеві с/г підприємства, а великі агрохолдинги із іноземним «корінням». Вони якщо і згадують про тих, завдяки яким процвітають, то хіба що напередодні місцевих чи парламентських виборів.
Володимир КОВАЛЬЧУК.