13 січня 1909 року київська газета «Рада» дивувалася «нашестям» вовків, зайців і диких кіз на околиці Житомира – «столиці» Волинської губернії. За версією видання, звірина набігла туди із Заславського повіту (куди входило й наше містечко Шепетівка). Причина: «величезні ліси князя Сангушка не вирубувалися до самого останнього часу і туди-от всі більш-менш здорові дикі звірі були й позбігалися. Але віднедавна почали рубати й ці ліси на балки та дошки. Тоді звірі кинулись вростіч». Селяни поважних літ від збільшення кількості зайців були далеко не в захваті. На їхню думку, це віщувало «недобрий, тяжкий та неврожайний рік».
15 січня того ж року згадана газета іронізувала з поліцейського чиновника N одного з повітових містечок Волинської губернії (куди входила Шепетівка). Справа у тім, що батьків жителя того містечка (єврея, котрий утік від призову на військову службу до Америки), оштрафували за це на 300 рублів. Стягнути даний штраф начальство поліцейського чиновника N доручило йому. Але, поки йшов цей наказ поштою, батьки сина-єврея й самі услід за ним гайнули до Америки.
Минуло два місяці. З Житомира надійшло нове розпорядження поліцейському: стягнути із «уклоніста», окрім штрафу, ще й одинадцять копійок пені. Чиновник, прагнучи звільнити себе від зайвих клопотів, інкогніто сплатив ті 11 копійок із власної кишені. Начальство, довідавшись про сплату пені, зметикувало, що «уклоніста» усе-таки можна відшукати. Тому нагадало поліцейському чиновнику N про той штраф у 300 рублів, який має стягнути із єврея.
«Бідний N мусив їхати до керівництва і розказати, як усе було насправді», – йдеться у статті.
1 січня 1935 року 31-річний Микола Островський писав до знайомої А. Караваєвої: «Мила товаришко Анно! Погода бридка, ідуть весь час дощі. І в такі дні приємно одержати твій ласкавий, дружній лист. Виявляється, ти можеш не тільки громити, але і приголубити. Звідси висновок: як редактор ти жінка люта, і тебе доводиться трохи боятися, а як товариш – ти славна… Я працюю кожного дня по шість з половиною годин. Пишу з дев’яти до трьох з половиною, потім обід, відпочинок, ввечері читаю книги. Пишу поволі, одну друковану сторінку на день. Адже справа не в кількості».
3 січня 1958 року читачам міськрайонки стало відомо, як пройшов новорічний вечір у клубі Шепетівської паротурбінної електростанції. Концерт художньої самодіяльності розпочався піснею «Партія веде» у виконанні «родинної династії» паротурбінників із шести осіб (Микола, Віктор, Сергій, їхні дружини Євгена, Надія, Оксана). Вони ж заспівали «навздогін» акторам популярних художніх фільмів «Долина синіх скель», «Весна на Зарічній вулиці», «У білих просторах», після чого виконали мега-популярний «Київський вальс». Концерт продовжився російськими народними піснями, які презентували дві «голосисті» працівниці паливно-транспортного цеху. Доповнили новорічну «культурну програму» частівки робітниць М. Царик і А. Губаревої з критикою начальства.
5 січня 1968 року дописувач «Шляху Жовтня» С. Коломійчук повідомив про «провали у пам’яті» працівників фотоательє Шепетівського комбінату побутового обслуговування. Ще б пак, адже там понад два роки виконували замовлення для групи випускників водійських курсів цукрокомбінату! Ще у грудні 1965-го любителі «крутити баранку» сфотографувалися у ательє, заплатили наперед 32 карбованці, але досі чекали на обіцяні вісімнадцять світлин.
14 січня 1969 року наша газета завзято рекламувала вироби з гуми. «Шановні жінки! Чи придбали ви гумове взуття себе і для ваших дітей? Районний універмаг, спеціалізовані магазини взуття та сільські магазини споживчої кооперації пропонують вам боти жіночі на середньому каблуку, боти дівочі, калоші дитячі», – розхвалювали продукцію радянських взуттєвиків у публікації. Цікаво, що у ті часи гумове взуття вже вийшло з моди. Для порівняння, у 1920-х роках в «країні Рад» калоші вважалися настільки стильним «елементом» взуття, що їх навіть переправляли контрабандисти з Польщі, бо радянська торговельна мережа «не встигала» за попитом.
9 січня 1974 року «Шляхом Жовтня» запевнила, що до кінця поточної п’ятерічки всі сільські ради Шепетівського району матимуть «нові типові приміщення», а також «хороше сучасне обладнання». Як зауважили у газеті, за останні кілька років дев’ять сільрад уже перейшли у новозбудовані приміщення. Зокрема, тривало спорудження будинків для органів місцевого самоврядування у Вербівцях, Рилівці, Корчику та Великій Решнівці.
12 січня 1985 року на шпальті міськрайонки колектив ПМК-220 зобов’язався у найближчий час здати в експлуатацію 36-квартирний житловий будинок у Шепетівці по вулиці Карла Маркса (до 30 травня), 30-квартирний дім у Полонному (до 10 серпня) і будинок на стільки ж квартир у Ізяславі (теж до 10 серпня). Також підприємство заявило про намір використовувати будівельну техніку не в одну, а у дві зміни. Запланувало й довести рівень механізації земляних робіт до 80%, вантажно-розвантажувальних – до 90%, бетонних – до 85%, оздоблювальних – до 80%. А ще у ПМК-220 пообіцяли піклуватися про благоустрій Шепетівки. Втім, чи не найболючішою проблемою організації була «нестабільність» робітничого колективу. Відтак, там поставили собі за мету «знизити плинність кадрів» у порівнянні з 1984 роком на один відсоток.
13 січня 1998 року читачі «Шепетівського вісника» дізналися, що у тридцяти будинках на великій місцевій вулиці Судилківській спалахнув голубий вогник. Проведення газу до осель супроводжували неабиякі труднощі, адже у двадцяти шести будинках із тридцяти, що підлягали газифікації, проживали пенсіонери. А вони одержували настільки жебрацькі пенсії, що й на «місячну норму харчів» не завжди вистачало (майже як тепер).
11 січня 2001 року згадане видання гнівалося новорічним сюжетом біля популярного (нині не існує) великого магазину «Подолянка» на шепетівському проспекті Миру. Одного разу, коли там проходила пенсіонерка, двоє збитошників шкільного віку вкинули у її поліетиленовий пакет петарду. Вибуховою силою торбину розірвало на друзки. Причому так, що у руках жінки залишилися лише ручки від пакету. Від несподіванки вона впала на тротуар і ще довго, оговтуючись, не могла з нього підвестися. «Неподалік сміялися малолітні хулігани, хіхікали й деякі дорослі дяді», – суворо констатував «Шепетівський вісник».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.