3 січня 1925 року часопис «Радянська Волинь» інформував: виконавчий комітет Шепетівської округи погодив договір зі Сельмаштрестом щодо спорудження у Шепетівці гідроелектростанції. Водночас асигнувалися кошти й на зведення у нашому містечку «радіостанції» (певно, йшлося про якусь радіотрансляційну споруду).
9 січня того ж року згадане видання назвало Цмівку, Судимонт і Хмелівку «найглухішими куточками» Судилківського району. «Лише у Цмівці є школа, а крім неї по всіх цих інших селах – ані одної культосвітньої установи. Населення темне, поринає в забобонах, у моліннях, куди втягуються і діти. Надто це відчувається в Хмелівці, де найбільше з селянства є німців. Селяни-німці зовсім не дбають, щоб відчинити в себе школу», – читаємо у замітці.
7 січня 1955 року жителі Майдан-Лабуня та Дубіївки поскаржилися на сторінках «Шляху Жовтня» на невчасну доставку газет. Людей непокоїло, що із філії пошти на залізничній станції Майдан-Вила до їхніх осель центральна преса доходить не на перший, а на другий(!) день виходу, а місцева – на другий-третій день.
5 січня 1968 року наша газета вражалася соціально-побутовими умовами села Судилкова. Хоча там мешкало близько 6 тисяч людей, у поселенні працювала єдина перукарня з одним працівником. Водогін у селі не існував, а «потужності» колодязів «на усіх» хронічно не вистачало. Потреби у воді місцевої чайної, яка, хоч і працювала майже десяток років, але без власного колодязя, навіть забезпечував спеціальний працівник – водовіз. Він коником регулярно доставляв до закладу воду в бочці. Також у Судилкові ще тільки будувався Дім торгівлі, а відтак, поки тривало його зведення, хлібом торгували у тісній та незручній комірчині. Щось пішло не так і зі спорудженням сільського Будинку культури, «перший камінь» якого заклали у жовтні 1964-го. Будівництво застопорилося, бо бракувало крану, необхідного для «маніпуляцій» із залізобетонними плитами. А ще аж 70 домогосподарств по тодішній вулиці Гагаріна жили без електроосвітлення (як і, до речі, ціле село Рудня-Новенька по-сусідству).
1 січня 1965 року «Шлях Жовтня» інформував про новозбудований зошитовий цех на Понінківському целюльозно-паперовому комбінаті. Напередодні Новоріччя дала «добро» на його запуск спеціальна державна комісія. Відтак, газета оптимістично прогнозувала, що в майбутньому потужність підприємства з виробництва учнівських зошитів зросте удвічі.
1 січня 1967 року у нашому виданні відзначили за дострокове виконання річного плану перевезення вантажів шофера Шепетівської автобази М. Дударя. З подібної причини на одній зі шпальт згадувався й слюсар райоб’єднання «Сільгосптехніка» П. Котик. Своїми планами на майбутнє поділився з читачами «Шляху Жовтня» вчитель фізики Шепетівської середньої школи № 1 Всеволод Шабадах, якого у 1966-му нагородили орденом. Відзначено продуктивність праці фрезерувальника заводу металовиробів Б. Петрука. Написано й про те, що апаратниці цукрокомбінату Валентині Косарик вручили медаль «За трудову доблесть». Машиніст паровоза Є. Криворучко у замітці похвалив локомотивне депо, оскільки воно збільшило обсяги вантажоперевезень за рахунок заміни малопотужних паровозів серії «ОВ» (у народі – «овечки»), що тягнули 500-тонні состави, на паровози-«велетні», потужність яких сягала 4 тисячі тон.
14 січня 1969 року міськрайонка хвалила так звані дитячі ясла-садок № 11 – один із найстаріших у Шепетівці дошкільних закладів, відомий як «залізничний дитсадок». Зокрема, писалося про тих його працівників, котрі потрапили туди на роботу в довоєнні часи (виховательки Марія Третюк, Ганна Гінчерман). А завідувачка дитсадка Ніна Раддац власноруч відбудовувала заклад після радянсько-німецької війни. Уже згодом, десь у 1950-х, туди влаштувалися працювати виховательки Марія Бокатюк і Валентина Ящук, няні Олександра Панькова, Світлана Гуска та Лідія Ящук, повар Ольга Кравчук.
9 січня 1985 року в «Шляхом Жовтня» йшлося про відкриття по шепетівській вулиці Карла Маркса, 62 (у приміщенні ресторану «Ювілейний») дитячого кафе «Чарівна казка». Дирекція комбінату громадського харчування уточнила, що там можна скуштувати морозиво з різноманітними добавками, тістечка, коктейлі, соки, солодощі, каву та чай. Спеціально для дорослих у закладі пропонувалися бутерброди, бульйони та інші страви з риби, м’яса, овочів.
У перші дні 1996 року Шепетівщина «потонула» в глибоких снігах. Рвучкий колючий вітер пообривав дроти, позбавивши зв’язку населені пункти, сховав у переметах залізничні колії. Через снігові перемети 1 січня не виїхали у рейси автобуси з Шепетівки до Хутора, Яблунівки, Марковець і Сошок. Не курсували й деякі міські автобуси. За станом на 9 ранку 2 січня товщина снігового покриву становила в середньому 16 см, а через добу – 25 см. На станції Шепетівка на якийсь час припинився рух поїздів. А на с/г підприємстві «Поділля» від снігу завалився дах корівника.
1 січня 1997 року читачі «Шепетівського вісника» дізналися, що колишню територію для стоянки автомашин біля залізничного вокзалу за рішенням міськвиконкому переобладнали на місце для торгівлі промисловими товарами. Про те, аби «човникові» перекупники мали там робочі місця, потрубувалася фірма «Урожай». Цікаво, що цей промтоварний ринок біля вокзалу довго не «протримався». Уже після «кирпівської реконструкції» будівлі «воріт» міста та прилеглої території (початок 2000-х) його не стало.
У ніч на 1 січня 2005 рокусталося резонансне пограбування магазину в с. Хутір на Шепетівщині. Невідомі зірвали замки з вхідних дверей, розпили дві пляшки шампанського, після чого винесли з крамниці відро оселедців, копчену ковбасу, копчене сало й деякі інші продукти на «кругленьку» в ті часи суму – 500 гривень.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.