4 вересня 1905 року власкор київської газети «Кіевлянинъ» поділився враженнями від візиту до «країни хмелю» – так поетично він назвав міста від Козятина до Здолбунова (включно із Шепетівкою), які проїхав залізницею Київ–Брест. Довкола них, почавши з 15 серпня, люди якраз збирали врожай неодмінного інгредієнту для виробництва пива, а також сушили зеленкувато-жовтаві шишечки у вогнетривких печах або на відкритому повітрі.
Кореспондент акцентував, що «у останні 4–5 років інтерес до хмелю на Волині збільшився», оскільки панували високі закупівельні ціни на продукт, а саме 30–35 «царських» рублів за пуд висушених шишечок. Зростання, у порівнянні з 1892 роком, становило аж 8 разів.
Прикметно, що погода, принаймні з 22 серпня, сприяла збирачам шишечок. На плантаціях працювали переважно жінки та діти. Так, зокрема, хлопчик віком 10–12 років за день збору хмелю міг заробити від 1 до 2 рублів. Відділення хмелярства Імператорського товариства садівництва у Житомирі у 1905 році навіть організувало конкурс хмелю – два його тури призначили на 5 та 10 вересня відповідно.
За станом на 15 вересня 1925 року, як писало харківське видання «Вісти ВУЦВК», бюджет Шепетівської округи був «кволим», відтак вона «пасла задніх» щодо темпів ліквідації неписьменності. Тож, як зазначалося у статті, протягом 1925–1926 навчального року потрібно ліквідувати неграмотність серед 45–50 відсотків неписьменного населення округи. Для цього передбачалося створити мережу лікпунктів: українських – 504, польських – 37, єврейських – 24, німецьких – 6, чеських – 4. Осіб, котрі стали грамотними, мали брати на облік у сільбудах, хатах-читальнях і клубах.
8 вересня 1960 року газета «Шляхом Жовтня» розкритикувала керівників та працівників різних підприємств, установ і організацій Шепетівщини, котрі користувалися службовим транспортом не за призначенням. Як встановила газета, «по кілька разів на день» добирався додому світло-зеленим «Москвичем» головний лікар онкодиспансеру. Зловживав правом на пересування й механік автобази залізничного вузла. Це ж саме робили керівник шепетівської яйцебази, головний ветеринарний лікар району.
Директор реалбази хлібопродуктів з приватною метою також нерідко використовував службову вантажівку. На автомобілях, які належали Судилківській середній школі, частенько пересувалися у своїх власних справах шкільний столяр і кіномеханік.
3 вересня 1965 року в «Шляхом Жовтня» опублікована замітка про те, як до Шепетівської середньої школи № 9 (нині – гімназія № 6) у день Першовересня завітали багаторічні шефи – працівники паровозного депо. Керівник підприємства, найкращі машиністи, ветерани праці, «прихопивши» з собою духовий оркестр, привітали понад 500 учнів школи (зокрема й 106 першачків), котрі вишикувалися на подвір’ї, з початком нового навчального року, а також розповіли педагогічному колективу про досягнення паровозного депо.
8 вересня 1979 року наша газета інформувала про виявлення на лісовій просіці неподалік мікрорайону міста, який нині відомий як «Шешукова», більше тисячі снарядів німецького виробництва часів радянсько-німецької війни 1941–1945 років. Першим запримітив незвичні заіржавілі предмети екскаваторник Петро Українець, коли копав траншею. Доповів «куди треба», а відтак військовий комісар В.Прокопчук організував охорону небезпечного місця. Було викликано солдатів, котрі, ризикуючи життям, поскладали снаряди у штабелі. На деяких «болванках» допитливі люди запримітили дату – «1942 рік».
Оскільки зовсім неподалік розташовувалася міська оранжерея, будувалися гаражі автобази облспоживспілки, стояли житлові споруди, працював деревообробний комбінат, то «військові подарунки» вивезли далеко за межі Шепетівки і там підірвали.
8 вересня 1992 року читачі нашої газети дізналися, чому річки Гуска та Косецька знаходяться у стані, який непридатний для купання та риболовлі. Як вказав працівник прокуратури у статті «Гублять природу», ковбасний цех коопзаготпрому Шепетівської райспоживспілки скидає промислові стоки без очищення у водовідну канаву, звідки нечистоти потрапляють до річки Косецької.
Іншу річку, Гуску, впродовж 23 червня – 2 вересня забруднювали очисні споруди райцентру. Звідти через порушення технологічного процесу у вказаний період до водойми скидали недостатньо очищені стоки.
15 вересня 1996 року в «Шепетівському віснику» вийшла стаття з нагоди 5-річчя відкриття у місті школи-ліцею. Як зазначив автор, із 59 випускників 50 стали студентами вищих навчальних закладів, причому 42 з них вступили на навчання за профілем, який опановували в ліцеї. Серед випускників нараховувалося 9 медалістів.
У публікації також наголошувалося, що усе це, насамперед, заслуга директорки школи-ліцею Г.Можейко, а також учителів ліцейних класів, зокрема Л.Нагорної, Л.Тріски, Л. Фурман, М.Дзявульського, З.Швець, О.Пилипенка, Л.Гуменної, Т.Зайцевої, Л.Дацко.
Втім, навчальний заклад відрізнявся від інших місцевих шкіл ще й наявністю потужних спонсорів. Це були: завод «Радар», вагонне та локомотивне депо, будівельно-комерційна фірма «Оріяна», підприємство із забезпечення нафтопродуктами.
13 вересня 2001 року кореспондент нашого видання Олена Кеменяш описала роботу центральної районної аптеки № 6. Попри те, що наразі цей аптечний заклад зачинений, свого часу його настільки вподобали містяни, що він і досі слугує своєрідним «маркером» на знання Шепетівки, дозволяє легко «розпізнати», хто перед вами – місцевий житель чи гість міста.
На момент написання статті в аптеці № 6 ще працювала велика асистентська кімната, де провізори власноруч виготовляли ліки за індивідуальними приписами лікарів, а ще – мазі, спиртові розчини, різні лікарські засоби (нині у жодній аптеці Шепетівки такого не роблять, тому за «саморобними» ліками потрібно їхати аж до Хмельницького). Цікаво, що тоді, на початку 2000-х, аптечний заклад усе ще мав державну форму власності, перебував на госпрозрахунку.
Історія аптеки № 6 «налічує близько ста років», читаємо у публікації, з яких від 1981 року заклад розміщувався у просторій і добре відомій усім корінним шепетівчанам споруді біля перехрестя проспекту Миру та вулиці Островського.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.