6 вересня 1931 року, після ремонту, відкрилася Шепетівська поліклініка. Згідно з оновленим графіком, який завірив головний лікар Амітін, у ній запровадили прийом хворих за такими напрямками: «внутрішні хвороби», «хірургічні», «очні», «дитячі», «вушні», «жіночі», «нервові», «зубні». Найраніше, з 10-ї години, приймалися пацієнти зі скаргами на «нервові» та «внутрішні» хвороби, а також ті, котрих турбував зубний біль. Хірург та окуліст починали прийом, навпаки, аж після обіду (з 15-ї год.). Цікаво, що більшість лікарів поліклініки працювало допізна, до 18-ї чи навіть 19-ї. При цьому зрання до 16-ї години у медичному закладі приймали лише «селян» і «утриманців» (так, вочевидь, називалися домогосподарки чи покоївки та хатні робітниці з сіл, які підробляли у заможних шепетівчан). А після того наставав час «робітників» і «службовців».
11 вересня 1907 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Грохольський, писала про шляхетну ініціативу графа Едуарда Тишкевича.
У своєму маєтку в селі Плужне (нині – центр громади на Шепетівщині) той вирішив відкрити два дитячих будинки. За задумом графа, один із них призначався для сиріт батьків православної віри, а другий – для католиків. Сиротинці розраховано на дітей віком від 4 до 12 років. Згідно з планами, кожний дитячий будинок матиме одного доглядача. Крім того, вони залишатимуться й під особистим наглядом графа Тишкевича.
Доля цих сиротинців незавидна. Адже 1919 року до Плужного «завітали» більшовики і знищили маєток Тишкевичів дощенту.
7 вересня 1911 року київський часопис «Рада» інформував, що до містечка Шепетівки приїхало три тисячі робітників. Усіх їх збиралися задіяти у спорудженні так званої Подільської залізниці (з Шепетівки до Кам’янця-Подільського).
Оскільки викликати лікаря додому можна було, лише особисто завітавши у поліклініку з 9 до 11 ранку, незрозуміло, як це робили «робітники» та «службовці».
11 вересня 1932 року шепетівська міськрайонка інформувала про засудження господарів із Судилкова та Хролина, які не мирилися із примусовим насадженням радянського колгоспного ладу й, як могли, рятувалися від Голодомору.
Виїздна сесія Вінницького обласного суду в складі голови Качановецького, народних засідателів Руштліона й Заторського, прокурора Райціса та адвоката Фельдмана встановила, що судилківці Іван і Пилип Гончаруки викрали пшеницю зі савичівського колгоспу. Деяку кількість зниклого зерна представники радянського ладу виявили у домівках підозрюваних – 29 і 60 снопів відповідно. Коли голова правління савичівського колгоспу намагався особисто забрати пашню у Пилипа Гончарука, той, озброївшись вилами, став чинити опір («хотів голову колгоспу заколоти»). Як наслідок, суд засудив Пилипа до розстрілу із конфіскацією всього майна, а Івана – до «позбавлення волі в далеко-поправних таборах, терміном на 10 років, обмеживши його в правах на 5 років».
Та ж сама виїздна сесія радянського «правосуддя» у селі Хролині заслухала справу місцевої жительки Гапки Іванівни Верхогляд. Їй закинули те, що під час збору зернових колгоспниками вона «систематично крала колгоспний хліб» – брала мішок і ходила з дітьми полем, зрізуючи колоски серпом. Під час обшуку в господарстві Верхогляд знайшли, зокрема, 3 мішки пшеничних колосків, 4 мішки ячмінних колосків, 40 кг жита, намолоченого з колосків. За такі «правопорушення» пролетарський суд покарав жінку, як зазначила газета, «найвищою мірою соціяльного захисту» – розстрілом.
2 вересня 1955 року читачі газети «Шлях Жовтня» дізналися про початок нового навчального року в так званій залізничній середній школі № 48 (донедавна, до закриття – Шепетівська гімназія № 6). У Першовересень за парти освітньої установи сіло 720 учнів, із яких 106 – десятикласники. Для учнів п’ятих-шостих класів запровадили нову форму навчання – на дослідних ділянках. Динамічну практику з машинознавства й електрифікації запровадили у восьмих-десятих класах, для чого обладнано спеціальні робочі кімнати. Як акцентував у замітці завуч школи № 48 М. Нагорний, до установи вже завезли паливо (вугілля) на зиму. В 1950-х шефство над нею здійснювало Шепетівське паровозне депо.
2 вересня 1969 року шепетівська міськрайонка констатувала, що учні школи-восьмирічки у селі Ленківцях розпочали навчальний рік у новому приміщенні. Двоповерхова споруда, яку спорудив місцевий колгосп ім. Маяковського, була розрахована на 350 дітей сільських трударів. Це нове приміщення звели, щоб школярі навчалися не у дві зміни, як це було раніше, а у одну. «Фішкою» нової школи стала простора спортивна зала. Колгосп також забезпечив заклад освіти новим майном – придбав парти, столи, стільці, шафи.
6 вересня 1967 року обласна молодіжна газета «Корчагінець» констатувала шалену популярність футбольних поєдинків на сільських стадіонах Шепетівщини. А також навела приклад комічної ситуації, у яку потрапив гравець під час матчу футбольних команд Радошівки і Михнова (нині – села Ізяславської громади Шепетівського району): «У розпалі поєдинку на стадіоні появилася бабуся років 65-70. Вона стала біля воріт і почала гукати до нападаючого Анатолія Стасюка, щоб той негайно йшов додому. Дарма. Тоді бабуся вибігла на поле і хотіла під загальний сміх схопити онука за руку. Потім стара заспокоїлась і вже з цікавістю спостерігала гру. Але в напружений момент, коли навколо запанувала тиша, різко почувся її голос:
– Толю, халамиднику, невже цю гопку у таку велику диру (це на ворота) не запхнеш? Попросиш же ти вечеряти…».
2 вересня 1970 року читачі «Шляхом Жовтня» довідалися, як минуло «свято останнього снопа» у селі Пліщині. Коли до колгоспного клубу під’їхали усі комбайни, їх перестріли голова колгоспу товариш Сурник і механізатори – товариш Іщук й товаришка Кухарська. Голова колгоспу вручив кращому комбайнеру Петрові Гуменюку, який зібрав зернові з 180 га та намолотив майже 4,2 тис. центнерів, хліб-сіль. У відповідь комбайнер подарував голові вінок із колосків і польових квітів – символ закінчення жнив. Далі голова колгоспу запросив присутніх до сільського Будинку культури на мітинг. Після цього пройшов концерт художньої самодіяльності села.
13 вересня 1985 року шепетівська міськрайонка інформувала про те, що Міністерство тракторного і сільськогосподарського машинобудування виділило кошти на проєктування нового технікуму в Шепетівці. За цим проєктом передбачалося спорудження комплексу споруд нової навчальної установи машинобудівного профілю – учбового корпусу на 720 місць, гуртожитку на 410 місць, а також двоповерхового корпусу, де мали розміститися навчально-виробничі майстерні.
11 вересня 1997 року «Шепетівський вісник» нагадав: незабаром 30-ліття єдиного у райцентрі закладу, де здійснювали хімічний процес очищення виробів із текстильних матеріалів з використанням органічних розчинників. На той час він називався ПП «Хімчистка». Як відзначила газета, у хімчистці до існуючих машин зі знежирення одягу «Специма-212» додалося сучасне обладнання німецького виробництва, яке за вісім робочих днів спроможне очистити до 100 кг різних речей. Також нові власники закладу придбали автоманекен та прес-праску іноземного виробництва, що поліпшило якість роботи.
1 вересня 2005 року читачам міськрайонки стало відомо, що виконувач обов’язків міського голови Шепетівки Олександр Царик підписав розпорядження «Про збір свідчень про Голодомор 1932-1933 років та встановлення опіки над людьми, які пережили Голодомор». Зокрема, створено оргкомітет й затверджено план заходів зі збору відповідних свідчень. Також запланували підготувати списки громадян, які народилися до 1 січня 1932 року, з метою проведення опитування, а також скласти перелік місць поховань жертв Голодомору.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.