8 жовтня 1974 року читачам шепетівської газети стало відомо, що у місті з’явився новий автобусний маршрут. «У години «пік» курсує автобус із табличкою «1-А», – йшлося у замітці. – Він їздить з вокзалу до Судилкова біля райлікарні, четвертої школи, базару і по вулиці КІМу (нині – Судилківська). Маршрут відкрито за бажанням багатьох жителів міста».
Час показав велику доцільність запровадження перевезення пасажирів цим маршрутом. Зараз маршрутки з табличками «1-А» – одні з найбільш популярних у Шепетівці. Вони стабільно курсують, а їхні водії завжди ввічливі до пасажирів, коректні та виховані.
8 жовтня 1896 року в газеті «Кіевлянинъ» наводилися приклади частих наїздів поїздів на велику рогату худобу. Зокрема, така подія трапилася 5 жовтня між станціями Шепетівка і Хролин. Тоді під товарний поїзд № 56 потрапила корова. Рогата інциденту не пережила. А от із потягом нічого не трапилося. Він, як нічого не бувало, продовжив свій шлях далі.
На початку жовтня 1900 року на Шепетівщині обговорювали чудесне воскресіння «покійниці». Ця придибенція трапилася за 35 км від Понінки, у Мар’янівці (нині – село Довбиської громади Звягельського району Житомирщини). За даними газети «Кіевлянинъ», хвороба тамтешньої дівчини протікала настільки важко, що та майже не рухалася, не виявляла ознак життя. Відтак, одного дня родичам здалося, що сердешна померла. Вони придбали свічки, ладан і таке інше, поклали «покійницю» у домовину і запросили священника читати Псалтир. Коли духовний отець надто близько підійшов до узголів’я труни, запримітив, що щоки дівчини мають блідо-рожевий відтінок. Священник терміново повідомив про це її батьків. За декілька годин «покійниця» почала рухатися і дихати так, що видно було усім. На ранок – очуняла, жаліючись на загальну слабкість і сильний головний біль. Наступного дня, дізнавшись, що сталося, дівчина посивіла від нервової перенапруги.
4 жовтня 1913 року всеукраїнська газета «Рада» писала, що Міністерство доріг Російської імперії порадило управлінню Південно-Західних залізниць вивчити доцільність спорудження низки під’їзних гілок до існуючих, ще зовсім нечисленних залізничних магістралей. За цим проєктом розглядалася можливість сполучити такою «гілкою» завдовжки 68 верст Ямпіль і залізничну станцію Шепетівка.
15 жовтня 1913 року згадане видання вразила торішня статистика про кількість спиртного, яке випили жителі Поділля. Упродовж 1912 року вартість горілки та денатурованого спирту, які подоляни «прийняли на душу», перевищила 18,5 мільйона російських рублів (дуже великі, як на ті часи, гроші). У середньому на кожного мешканця Поділля припало по пів відра горілки (казенне відро – це дореволюційна одиниця об’єму рідин, яка приблизно дорівнювала 12,3 літра. Одне відро = 20 горілчаних пляшок = 100 чарок (соток) = 200 шкаликів).
7 жовтня 1922 року народився Володимир Корчук. У 1941–1942 роках він стане провідником Організації українських націоналістів-бандерівців по місті Шепетівці та районі. Тодішня явочна квартира ОУН(б) у нашому місті знаходилася на вулиці, яка зараз називається Українською. Володимир Григорович користувався псевдонімом «Чалий». У своїх звітах він відзначав прихильне ставлення місцевого населення до представників українського націоналістичного підпілля.
За свою діяльність Володимир Корчук потрапив до радянського концтабору. Після відбуття покарання повернувся у Шепетівку на постійне місце проживання. Помер 8 вересня 2002 року, йдеться у книзі Михайла Полодюка «Невідомі сторінки історії Шепетівщини».
У першій половині жовтня 1932 року Особлива нарада Об’єднаного державного політичного управління УСРР вруге розглянула справу 75-річного жителя села Сошне (нині – у Ізяславській громаді Шепетівського району) Євдокима Калениковича Дмитрука. За те, що належав до релігійної громади протестантів-п’ятидесятників і нібито здійснював антирадянську агітацію, згаданий самозванний «орган правосуддя» присудив діду три роки заслання у північні райони СРСР.
1 жовтня 1931 року Славутський райком КП(б)У в таємному зведенні для ЦК партії перелічив виступи проти державних хлібозаготівель у низці сіл району. Наприклад, група заможних селян із Нетішина (він ще не був містом) закликала взагалі не здавати зерно державі. Вона поширювала чутки, що в сусідніх Куневі та Плужному селяни навіть не захотіли виходити на збір зернових, оскільки побоювалися, що держава підвищить план хлібозаготівель настільки, що його взагалі не вдасться виконати. Селянин Дацюк ходив Нетішином із Біблією у руці й прогнозував радянській владі кінець.
9 жовтня 1932 року славутські інваліди праці надіслали телеграму до голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорія Петровського. В ній значилося: «Голодуємо. Просимо Вашого розпорядження видати хліб».
5 жовтня 1955 року наша міськрайонка оприлюднила знімок фотокора Н. Ліхтермана з місцевого парку культури та відпочинку. Там встановили новий пам’ятник «героям Великої Вітчизняної війни». Згодом цей монумент (солдат із каскою у лівій руці) перенесли на територію міського кладовища, де він стоїть і донині.
13 жовтня 1967 року часопис «Шлях Жовтня» розповів про досягнення та недоліки у роботі так званого Шепетівського комбінату колективних підприємств. У ті часи його працівники забезпечували роботу міського готелю, а ще лазні, кількох перукарень і пральні.
У статті відзначено відкриття нової перукарні по вул. Карла Маркса, що розрахована на 10 робочих місць, а також гарний благоустрій подвір’я готелю. Слова подяки було адресовано найкращим працівникам комбінату – прибиральницям готелю Горпині Груші, Олені Погоріловській, горничним Федченко та Загоруйко, перукарям Ройхману, Пейму, Зухоцькій, прачкам Євгенії Поліщук, Ніні Воєнчук, кочегарам лазні Михайлові Воєнчуку, Леонарду Леоновичу. Йшлося й про негаразди. Так, міський готель на 116 місць усе ще не мав жодної душової чи ванної кімнати. Там не було де випрасувати костюм чи білизну. Плитка, якою почали облицьовувати лазню, у кількох місцях вже пообпадала. А пральні «дісталося на горіхи» за те, що у місті взагалі мало хто знав, де вона розташована.
12 жовтня 1979 року в «Шляхом Жовтня» вийшло роз’яснення про корисні властивості незнайомого для багатьох тодішніх шепетівчан молочного продукту – йогурту. «Цей продукт є особливо цінним, оскільки дозволяє ввести в раціон харчування додаткову кількість повноцінного білка, дещо більше, ніж при споживанні інших кисломолочних напоїв. Якщо додати в йогурт фруктові наповнювачі, харчова цінність продукту підвищується за рахунок вітамінів і солей, які є в плодах і ягодах», – підкреслювалося у рекламі.
9 жовтня 1985 року згадана газета надрукувала доповідь першого секретаря міськкому Компартії України А.В. Васьковського щодо стану дозвілля на Шепетівщині. Як зазначив доповідач, лише 10–15 відсотків свого вільного часу жителі міста й району витрачали на візити до установ культури. «Потрібно добиватися, щоб клуби і бібліотеки люди відвідували не ради заходів, що тут деколи проводяться, а для повсякденного задоволення їх інтересів», – виголосив перший секретар фразу, яка є актуальною донині.
Перевірка клубних і спортивних закладів Шепетівки показала, що у вихідні дні 70 відсотків їх не працювало. У приміщенні клубу цукрокомбінату, який «давно потребує ремонту», було «незатишно і не цікаво». До відстаючих записали й клуб деревообробного комбінату, звідки кудись подівся раніше вельми знаний симфонічний оркестр.
2 жовтня 2001 року Лілія Бабак, яка нині очолює шепетівський Навчально-виховний комплекс № 3 (школа-військовий ліцей), а тоді працювала заступником його директора, розповіла на шпальті «Шепетівського вісника» про поїздку шкільної команди КВК «Вірус сміху» в Одесу. Там цей, тоді добре знаний в нашому райцентрі колектив, чудово виступив на всеукраїнському форумі клубів веселих і кмітливих. Діти з Шепетівки отримали гарну нагоду відпочити на березі Чорного моря.
До Одеси «Вірус сміху» потрапив на автобусі ВАТ «Шепетівський завод культиваторів» за сприяння ВАТ «Шепетівкагаз» та «Нафти-Поділля».
Володимир КОВАЛЬЧУК.