2 жовтня 1900 року шалена дорожнеча дров, яка поширилася Російською імперією, сягнула й південних повітів Волинської губернії (у тому числі Заславського, до якого входило містечко Шепетівка). Як зазначалося у київському часописі «Кіевлянинъ», під Любаром Новоград-Волинського повіту «фабричний» кубічний сажень дров (по-теперішньому – від 7 до 9 кубометрів) коштував ваговиті 28 «царських» рублів. А у небагатому на дерева Старокостянтинові його вартість взагалі сягала «космічних» 32-х рублів. Порівняймо з деякими іншими цінами у 1900-му: 1 кг яловичини – 5 копійок, кіло коров’ячого масла – 12 копійок, стільки ж судака – 3 копійки. Хромові чоботи коштували 1 рубль 20 копійок. Ось чому тодішні селяни здебільшого опалювали хати соломою, хмизом й сухими кізяками, а на фото вулиць і площ волинських містечок початку ХХ століття дуже рідко трапляються будь-які дерева.
6 жовтня 1902 року згадана вище газета писала, що вже майже тиждень як призупинився збір цукрових буряків на полях Шепетівського, Красилівського та Старосинявського цукрових заводів. Причина – несприятливі погодні умови. «Дощі та холоди не припиняються, буряки не копають, виробництво на заводах стоїть. Вербувати робітників на плантації, навіть за найбільшу ціну, неможливо. Про доставку сировини на заводи за такого бездоріжжя, як тепер, годі й думати», – йшлося у публікації.
3 жовтня 1913 року, за даними часопису «Кіевлянинъ», планувалися «технические и экономические изыскания» для спорудження від Шепетівки до Ямполя «під’їздного» залізничного шляху протяжністю 63 версти. Цікаво, що для рухомого складу тодішніх так званих Південно-Західних залізниць, складовою яких мала стати ця залізнична гілка, хронічно бракувало вугілля. Його закуповували аж у Англії.
7 жовтня 1915 року вінницький часопис «Юго-западный край» описав діяльність мережі залізничників-аферистів з центром на станції Шепетівка. Скориставшись обставинами воєнного часу (тривала Перша світова війна, яка «зачепила» західну частину Російської імперії), члени мережі під керівництвом Г. Катковника та М. Прилуцького фальшували квитки й продавали їх дешевше для численних переселенців та утікачів від війни. Подібні випадки «водіння за ніс» пасажирів на Шепетівщині спостерігалися й надалі. Наприклад, у с. Чотирбоках в 1920-х роках, уже за часів радянської влади, начальник залізничної станції особисто обілечував пасажирів до Шепетівки, не додаючи їм 8 копійок здачі. Вартість проїзду поїздом з Чотирбоків до Шепетівки становила 40 копійок, йшлося у публікації «Радянської Волині».
11 жовтня 1917 року Борис Вальбе родом із Шепетівки, працівник впливової на українських теренах широкоформатної газети «Одесский листок», котрий у майбутньому стане літературознавцем, написав вражаючі рядки про часи Першої світової війни, які перегукуються із нашим теперішнім сьогоденням: «Перо вислизає з рук. Буває, що соромно мовчати, але тепер – соромно говорити. Які смішні, як жалюгідні всі ці наші інтелігентські «бірюльки» – партійна гризня, полеміка, наради, комісії тощо у порівнянні з тим жахливо жорстоким, з тією стихійністю первісного хаосу, якими охоплені прифронтові наші містечка та містечка. Я нещодавно повернувся з цих місць людського озвіріння. Особи у сірому підпалюють міста, відкрито крадуть і знищують урожаї, забирають худобу, грабують. Колективний садизм. Чи не нагадує те, що твориться нині, Стародавній Рим часів занепаду?».
12 жовтня 1923 року харківська газета «Вісти ВУЦВК» з обуренням констатувала, що у курсантів, котрі навчалися на трирічних педагогічних курсах у м. Полонному, місцева влада відібрала землю. Оскільки більшість курсантів походили з числа селян-незаможників, а отже не мали можливості отримувати «батьківські торби», їм стало ще важче заробляти в місті, де навчалися, на їжу та житло.
2 жовтня 1924 року газета «Радянська Волинь», що виходила у Житомирі, розкритикувала мешканців села Хутори Сульжинської волості Грицівського району (нині – с. Вишневе на Шепетівщині) за «непропорційне» ставлення до облаштування у двох спорудах села школи та заміни церковних дзвонів. Оскільки більшість мешканців проігнорувала прохання здати «на школу» по пуду зерна з гектара власної землі, до нового навчального року заклад освіти не встигли повністю підготувати, а лише «обвалькували» та «покрили». Для порівняння, щоб оплатити перевезення церковних дзвонів, які закуплено в Харкові, громада зібрала достатню кількість зерна.
Із 1 жовтня 1943 року до «окремого розпорядження» гебітскомісар Шепетівщини Ворбс заборонив «на всьому терені Шепетівської округи» проведення базарів. Як пояснив посадовець німецько-нацистських окупантів на шпальтах окупаційної газети «Нова Шепетівщина», до цього мусив вдатися, оскільки місцеві мешканці не виконували норм поставок Третьому Рейху (продовольства, різної сільськогосподарської продукції тощо).
1 жовтня 1944 року розпочалися заняття у 5–10 класах відновленої після німецької окупації школи, яка нині відома у Шепетівці як ЗОШ № 1 (рік спорудження – 1936-й). У вихідні дні учні та вчителі ходили заготовляти для свого навчального закладу дрова на зиму. Жилося тоді голодно, тож у їдальні школи, на першому поверсі, кожному учневі щодня видавали по 100 г хліба і шматочок цукру.
14 жовтня 1972 року в газеті «Шляхом Жовтня» розповіли про хід зйомок багатосерійного телефільму «Як гартувалася сталь»: «Двадцять днів кінознімальна група фільмувала у Шепетівці епізоди часів громадянської війни. Позаду – перший етап знімальних робіт. Від’їжджаючи з Шепетівки, керівник знімальної групи Микола Мащенко зазначив, що їм допомагало більше двох тисяч жителів міста і навколишніх сіл. На черзі – відтворення воєнних подій 1920 року в Переяславі-Хмельницькому Київської області. Далі – зйомки перебування Миколи Островського в Сочі, Москві. І лише взимку наступного року кінематографісти столиці України знову гостюватимуть у шепетівчан: провадитимуть завершальні роботи над фільмом».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.