19 червня 1997 року вийшов тематичний номер «Шепетівського вісника» з нагоди 25-ліття великого бюджетоутворюючого підприємства міста – заводу культиваторів. Як розповів тодішній головний інженер заводу Віктор Боровенський, його звели у найкоротші терміни 1972 року, коли в СРСР відчувався гострий дефіцит балансирних втулок для гусеничних тракторів, а також поршневих пальців для тракторних і комбінованих двигунів. Відтак, підприємство у Шепетівці «запустили», щоб подолати перебої у постачанні втулок і пальців для радянських заводів-гігантів (Волгоградського тракторного та інших).
Намічений на початку 1970-х план – щороку виготовляти 20 мільйонів тракторних втулок – завод культиваторів досягнув у 1978 році. Згодом асортимент продукції значно розширили – на початку 1980-х почався випуск фрезерних культиваторів, різноманітних запчастин до тракторів, комбайнів і сільгоспмашин.
За станом на 1997 рік підприємство перебувало у кризі. Рівень бартеризації (негрошового обміну виробів на сільськогосподарську продукцію та паливно-мастильні матеріали) перевищував 75 відсотків.
5 червня 1920 року в інтерв’ю газеті «Україна» талановитий діяч Армії Української Народної Республіки Юрій Тютюнник (через рік стане організатором підпілля, яке було створене й у м. Шепетівці, з метою підняття масштабного антибільшовицького повстання) зазначив:
«На Україні може бути або українська влада, або пустиня. Ми вже много бачили і маємо за собою глибокі досвіди з минулого. Хто приходив на Україну і поводився не як гість чи союзник, а зачав злу роботу, той або не вернув назад, або утік куда вдалось голий.
Що винесли з собою німці, мадяри? Іначе й не могло статись. Ні одна держава не устроїть влади у нас – без нас! Генії руйнації чужої влади – це ми! Народня енергія, як усяка, не пропаща. Вона найде своїх виразників вожаків. Їх є багато. Переведуться одні – будуть другі.
Одного у нас бракує – доброї організації. І тому ми, оцінюючи наш союз з Польщею, повинні скріпитись, зорганізуватись, маючи на увазі не добро самих нас, а добро грядучих наших поколінь і суд нашої рідної історії. Світ буде з часом примушений нас признати».
10 червня 1936 року на Шепетівщині закінчився перший етап депортації місцевого населення польської національності до Казахстану. Цей захід тривав із 20 травня. Упродовж нього з Шепетівського району було виселено 384 сім’ї.
9 червня 1939 року у с. Городищі народився Віталій Власюк, який стане членом Спілки архітекторів України. Проєктував торгові центри для Укркоопспілки (головний архітектор). Був удостоєний срібної медалі ВДНГ. З 1987 року працював головним архітектором проєктів акціонерного товариства «Київпроєкт».
22 червня 1958 року дописувач «Шляху Жовтня» С.Федорчук інформував, що на території земель колгоспу ім. Тараса Шевченка (с. Пліщин) у районі урочища Василева гребля виявлено великі поклади вапняку. Навесні колектив Шепетівського райпромкомбінату відкрив кар’єр для видобування вапняку, а у себе на території спорудив піч для випалювання вапна.
На момент написання замітки вапно там випалювалося у три зміни. Щодня виготовлялося по 10–12 тонн високоякісного вапна. Лише упродовж трьох днів червня на Шепетівщині було продано для місцевих мешканців і будівельних організацій понад 50 тонн вапна.
Цей продукт переробки вапняку мав надзвичайно високий попит, адже ним у 1950-х мастили хати ззовні та всередині. Таким чином, різні поверхні дезінфікували, а також надавали їм естетичного вигляду.
18 червня 1963 року у міськрайонці вийшла реклама нового павільйону побутового обслуговування населення. Цей заклад відкрився за адресою: м. Шепетівка, вул. Карла Маркса, 131-б. У ньому були організовані такі структурні підрозділи: 1) цех з ремонту електродвигунів, холодильників, пральних машин та інших електроприладів; 2) цех з ремонту та налаштування музичних інструментів – піаніно, баянів, гармоній, а також з ремонту друкарських машинок, арифмометрів і лічильних машин; 3) радіомайстерня; 4) цех із пошиття та ремонту взуття; 5) цех з індивідуального пошиття та ремонту чоловічого, жіночого й дитячого одягу; 6) цех хімічного чищення та фарбування одягу.
28 червня 1966 року директор Шепетівського змішторгу товариш Борита закликав зі шпальти «Шляху Жовтня» усіх охочих відвідати новий заклад торгівлі – «Юність». Таку назву отримав дитячий магазин, який щойно запрацював на вулиці Карла Маркса.
«Можна підійти і близько подивитися товари – доступ до них вільний. У трьох відділах магазину є все необхідне дітям: швейні та трикотажні вироби, взуття, іграшки. Він працює без вихідних та перерви на обід», – розхвалював особливості роботи «Юності» директор цього закладу торгівлі.
23 червня 1981 року часопис «Шляхом Жовтня» нагадував: з 1 липня у сільській місцевості запроваджується новий податок із власників транспортних засобів. Оподаткуванню підлягали власники легкових автомобілів і мотоциклів. Розмір податку залежав від потужності мотора (кількості кінських сил). Кожна кінська сила автівки оподатковувалася у 10 копійок, а мотоцикла – удвічі менше. Податок приймали сільради. Ці кошти зараховували до сільського бюджету. Термін сплати «транспортного» податку на 1981 рік було визначено до 30 жовтня.
12 червня 1985 року дописувач міськрайонки Б.Лисюк іронізував про те, що відрізок дороги від Шепетівського цукрокомбінату до вагового господарства бурякоприймального пункту схожий не на цивілізований шлях, а більше нагадує спеціальний автодром для тренувань на вправність керування автомобілем. «Така вже ця дорога у вибоїнах і ямах, що не кожному першокласному шоферові вдається подолати її без пригод», – читаємо у замітці.
Іншим подібним місцем товариш Лисюк назвав вулицю Терешкової. Причина подібна: на її проїжджій частині не було «живого місця». Цю вулицю понівечили автомобілі, які рухалися до та із гаражного кооперативу, облаштованого неподалік.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.