26 лютого 1958 року читач шепетівської газети “Шлях Жовтня” М. Інерман з її шпальти запропонував переглянути графік відправлення міських автобусів від залізничного вокзалу. Адже, за його спостереженням, вони часто вирушали в рейси перед прибуттями на вокзал потягів, а не після цього. Тим більше, що «поїздів протягом світлового дня і до півночі прибуває чимало». Також цей дописувач побажав, щоб на всіх автобусних зупинках був графік руху автобусів.
23 лютого 1907 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав грицівчанин Володимир Грохольський, повідомила про результати загальних зборів католицького благодійного товариства у м. Заславі (центр повіту, куди входило містечко Шепетівка).
Cеред іншого, учасники вирішили звернутися до графині Потоцької (дружини цукровара Юзефа) з проханням стати опікункою Шепетівського будинку для сиріт. Також вони запропонували відомому славутському підприємцю Романові Сангушку стати почесним головою свого товариства. А почесними членами, з огляду на попередні щедрі пожертви, було визнано графа Юзефа Потоцького, графа Володимира Грохольського й Олександра Залевського. Окремої подяки удостоїлися лікарі, а також власники аптек за регулярну медичну допомогу бідним жителям Заславського повіту.
До слова, на той час згадане благодійне товариство мало 140 дійсних членів, а також 49 членів-симпатиків. Його сукупний капітал (статутний, резервний, спеціальний і витратний) перевищував 2 тисячі рублів.
27 лютого того ж року 74-літній мешканець Мізоча Юзеф Дунін-Карвицький (автор книги «З моїх спогадів», де йшлося про колишніх чумаків із нашого Заславського й інших південних повітів Волинської губернії) висловив стурбованість через стрімке зростання цін на дрова. «З огляду на довгі зими й постійні морози селяни, а також єврейський пролетаріат малих містечок Волині мають значну потребу в паливі. Але в останні кілька років ціни на дрова вже у п’ять-шість разів вищі, ніж десять років тому. Причиною явища є те, що ділянки у лісах, навіть державних, скуповують «лісові спекулянти», – акцентував він на шпальті газети «Dziennik Kijowski».
У другій половині лютого 1919 року шепетівські іудеї обговорювали погром одновірців, що стався 15–18 числа в Проскурові (нині – Хмельницький). Оскільки звинувачення за його розв’язання посипалися на адресу влади Української Народної Республіки (й отамана Семесенка, що формально підпорядковувався Директорії УНР), та через українську пресу пояснювала, що рішуче проти погромів. Наприклад, у проуенерівській житомирській газеті «Волинське життя» від 28 лютого писалося: «Наша ганьба. Останні дні принесли нам знову кошмарну звістку про єврейський погром у Проскурові. Ми не знаємо при яких обставинах одбулось це страшне, темне діло, не знаємо подробиць цієї крівавої події. Ми глибоко переконані, що за лаштунками української революції стоять з звіриними обличчями, оскаливши свої хижацькі зуби, чорні трансформатори, ті антигромадські й антисоціялістичні елементи, що, прикриваючись жовтосинім кольором, намагаються потопити в єврейській крові українську революцію, українську державність і національну ідею».
26 лютого 1930 року жителі села Нетішин (нині – місто у Шепетівському районі) виступили проти радянської колективізації сільського господарства. Повернувшись із ярмарки у сусідньому Плужному, вони, на 200 підводах, намагалися провести схід села й закликали виходити з місцевого радянського товариства з обробітку землі (так званого СОЗу). Також просили повернути «усуспільнені» насіння й інвентар. Нетішинські жінки подали до 150 заяв про вихід із СОЗу.
Того ж дня почин нетішинців підтримали у с. Солов’є (із 1980 р. – складова Нетішина). Юрба із трьох сотень, у якій переважали жінки, зірвала засідання сільради, поставивши вимогу повернути засоби з обробітку землі. Селянки подали 80 заяв про вихід із СОЗу.
Про обидва інциденти заступник голови Державного політичного управління (тодішньої спецслужби) УРСР Карл Карлсон оперативно проінформував секретаря ЦК КП(б)У Панаса Любченка.
27 лютого 1955 року «Шлях Жовтня» закликав мешканців Шепетівщини перебиратися для «освоєння цілинних і перелогових земель» до Казахської РСР, а також російських Алтайського й Амурського країв, Красноярської області й низки інших регіонів. Часопис усіляко розхвалював вигоди від цієї справи. Приміром, держава оплачувала переселенцям проїзд, надавала на новому місці грошову допомогу. Також новосельці могли одержати в Сільгоспбанку кредит на спорудження житлових будинків до 10 тисяч карбованців на сім’ю з умовою його погашення протягом десяти років, починаючи з третього року. При цьому 35% від «тіла» позики погашала держава.
26 лютого 1958 року часопис «Шлях Жовтня» зафіксував конфліктну ситуацію між місцевою санстанцією і так званим м’ясним ларьком № 20 Шепетівського змішторгу. «Продавець нехтує всякими санітарними правилами, не зважає на зауваження та попередження, – читаємо у газеті. – В крамниці зберігається разом м’ясо всіх сортів, субпродукти, брудні, несмалені ноги і голови. Тут же, в хаосі – ковбаса. Колода для розрубки м’яса дуже брудна. Разом з продуктами лежать особисті речі – черевики, пляшки і т. п. Немає води для миття рук, відсутній у продавця і санпаспорт».
Як уточнив автор публікації В. Кузьмін, продавець Ганопольський на всі зауваження працівників санстанції реагував грубістю.
28 лютого 1989 року «Шепетівський вісник» привертав увагу читачів до репертуару кінотеатру ім. Миколи Островського й інших подібних закладів району. Незабаром у них мала демонструватися низка художніх фільмів. Герой фільму «Дама з папугою» – з тих, хто легко крокує по життю. Та ось на курорті він знайомиться з жінкою Оленою, і в нього вперше виникає серйозне почуття. Фільм «Барди» присвячений історії радянської авторської пісні від середини 1950-х років. До кінострічки включено пісні Висоцького, Розенбаума, Окуджави, Візбора. Герої картини «Публікація» – десятикласники, учні однієї з привілейованих шкіл столиці. Історія життя Льоки Храпової – у фільмі «Політ птаха». Головна героїня є актрисою, в характері якої ексцентрична легковажність уживалася з безмежною добротою і вмінням приходити на допомогу людям. «Вознесіння» – фільм, який розповідає про вірменську сім’ю, що в роки культу особи Сталіна зазнала тяжких випробувань.
22 лютого 1997 року згадана газета написала про два згвалтування у Шепетівському районі. Винуватцем першого з них став чолов’яга, котрий, добряче хильнувши, підвіз неповнолітню на власному авто до помешкання по вул. Островського. За цю «пригоду» одержав 12 років позбавлення волі у ВТК суворого режиму. Згвалтували іншу неповнолітню, й теж у стані сп’яніння, двоє немісцевих молодиків у селі Вербівцях. Відтак, «загриміли» на 9 і 10 років позбавлення волі у ВТК відповідно.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.