28 червня 1902 року на шпальті часопису «Киевлянінъ» з’явилося розслідування причин загадкової смерті Івана Невенгловського у с. Яблунівці Берездівської волості Новоград-Волинського повіту (нині Берездівська територіальна громада Шепетівського району). Поліцейські через майже 3 роки після загибелі чоловіка нарешті відшукали його кістяк у сільському колодязі. Як виявилося, чоловік котроїсь ночі у вересні 1899-го йшов рідним селом й випадково став свідком, як в одній із хат женуть самогон. Оскільки самовільно займатися «винокурінням» у тодішній Волинській губернії було заборонено, ця справа серйозно каралася, самогонники застрелили випадкового свідка у потилицю, а відтак «поховали» труп у криниці. Поліцейські довго не могли вийти на їхній слід. Зрештою, «вирахували» вбивць завдяки колезі, котрий загримувався мандрівним продавцем образків і всіляких дрібничок, невпізнаним побував у Яблунівці й «винюхав», що до чого.
18 червня 1909 року (за новим стилем) газета «Рада», яку редагував у Києві видатний український меценат Євген Чикаленко, повідала про злидні жителів сіл сусіднього з тодішньою Шепетівкою Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. Через поганий урожай 1908-го тамтешні селяни взимку й навесні їли хліб, печений із вівса та ячменю. Оскільки зима видалася лютою, то було холодно в хатах, адже опалювали їх переважно соломою. Через морози соломи «вигоріло» стільки, що на годівлю худоби не вистачило. Тож дехто взявся «смикати» солому з дахів.
Дізнавшись про цю скруту, російська імперська влада пустила чутку, нібито вихідцям зі Старокостянтинівщини, котрі переселилися до Сибіру, там живеться значно краще. Відтак, люди довкола Шепетівки та Старокостянтинова стали масово виїжджати на далеку чужину. «З кожного села записалось у переселенці мало не третина людности», – зазначав у «Раді» дописувач зі с. Пеньківців.
17 червня 1925 року житомирська газета «Радянська Волинь» розтлумачила, чим у Шепетівській окрузі ярмарки відрізняються від базарів. «На ярмарках проходить здебільшого торгівля худобою, більше продається зернових культур, шкір, овчини, щетини, провадиться закупівля й продаж промислового краму, сільськогосподарських знарядь, металу для свого господарства, продуктів власного виробництва». Для порівняння, на базарах торгують продуктами у роздріб. Якщо це збіжжя, то продавець його пропонує не більше одного мішка, а в крайньому випадку – віз. Часопис уточнив, що найбільші в окрузі «хлібні» ярмарки проводяться на Грицівщині, Полонщині, Заславщині, Старокостянтинівщині й Теофіпольщині. Що ж до ярмарку-«рекордсмена» за масштабами, то найближчий такий до Шепетівки влаштовували у містечку Кульчинах Красилівського району. Туди навіть з’їжджалися люди з сусідніх округ.
У наступному номері «Радянської Волині», за 18 червня 1925-го, згадувалися дореволюційні часи, коли «в межах Шепетівської округи заготовлювалося до 200 вагонів яєць на рік». Проте упродовж 1917 – 1921 років, оскільки край охопили події Української революції, місцеві селяни майже забули про цей, колись прибутковий вид заробітку. Й аж у 1924 році вже нова влада почала знову заохочувати «аграріїв» до здавання яєць за гроші. Як наслідок, за 12 місяців вдалося назбирати 50 вагонів продукції несучок.
29 червня 1941 року, в перші дні радянсько-німецької війни, в небі над Ізяславом стався бій за участю літака 48-го бомбардувального авіаполку, що базувався на аеродромі с. Коськів Шепетівського району. Коли екіпаж повітряного судна повертався з розвідки німецьких позицій у районі Дубно – Острог, неподалік Ізяслава його атакувала п’ятірка німецьких винищувачів МЕ-109. Членові екіпажу коськівських авіаторів Дерев’янку вдалося збити три з них. Утім, радянський літак під час перестрілки теж загорівся. Відтак, «наші» льотчики пішли на таран із четвертим німецьким винищувачем, унаслідок чого їхнє й нацистське повітряні судна «завалилися» на землю і згоріли. За проявлений героїзм весь екіпаж літака із с. Коськова посмертно нагородили орденами.
18 червня 1942 року фельдфебель шуцманшафту Міллер проінформував через газету німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина», що 25 числа завершиться видача номерів власникам велосипедів. «У осіб, котрі до означеного терміну не одержать номера, веломашини будуть затримуватися, а власники штрафуватися», – пригрозив нацистський фельдфебель.
29 червня 1968 року в замітці для «Шляхом Жовтня» завідувач Ленковецьким клубом описав чудернацький товариський матч із футболу між земляками та його шанувальниками із села Мокіївець. На гру в Ленківцях сусіди приїхали «підзарядженими», тож уже з перших хвилин зустрічі почали виявляти неабиякий «алкогольний» норов. Спершу, порушивши правила гри, нагрубіянили судді. Оскільки на адресу того залунали словечка, «від яких навіть м’яч почервонів», арбітр розсердився і залишив поле. Далі, після «перерви», почався другий тайм. «Вгашені» мокіївчани взялися за гру настільки азартно, що вся команда ленківчан дружно відмовилася продовжувати змагання. На цьому товариський матч закінчився.
19 червня 1974 року, коли ще не набули масового поширення комп’ютери, міськрайонка вражалася оригінальним способом приймання іспитів у Шепетівському технікумі бухгалтерського обліку: «У класі технічних засобів викладач А.Я. Братко вмикає запрограмовані питання, а випускниця технікуму Л. Чорноус відповідає на них. За хвилину вона повертає ручки на пульті і на щитку її парти загоряються чотири лампочки. Л. Чорноус відповіла на «чотири». Оцінку учениці поставив автомат».
24 червня 1995 року «Шепетівський вісник» опублікував статтю про нову продукцію, яку почав випускати так званий міжгосподарський завод шляхово-будівельних матеріалів (колишній асфальтобетонний завод на східній околиці Шепетівки). «На території підприємства можна бачити залізобетонні кільця для криниць, блоки для будівництва гаражів. Чимало лежить тротуарної плитки», – зазначив автор Олексій Багрій. У ті часи на Шепетівщині було таке життя, що колгоспи вироблене цим заводом придбати хотіли, але не могли, бо не вистачало коштів. А індивідуальні забудовники ще не всі знали, що там можна купити згадану продукцію.
Володимир КОВАЛЬЧУК.