У другій половині червня 1902 року ще не вигадали «Нової пошти», тому наші місцеві замовники всіляких «заморських» товарів цінували швидку їхню доставку модними тоді Південно-Західними залізницями Російської імперії. Проте виникла халепа – хоча поїзди усе привозили на станції Шепетівка, Полонне та Проскурів (нині Хмельницький) у обумовлені строки, із «транспортуванням» краму далі, по різноманітних селах і селищах Заславського, Новоград-Волинського, Старокостянтинівського, Проскурівського повітів, виникли серйозні проблеми. «Балагули» (так називали осіб, котрі доставляли товар від залізничних станцій до домівок замовників) зажили поганої слави. З їхньої вини вантажі залежувалися там цілими тижнями. А ще, за даними газети «Кіевлянинъ», «загострили» ситуацію дощі, які у червні лили як із відра, а відтак грунтовими сільськими дорогами було важко їздити.
28 червня 1925 року житомирський часопис «Радянська Волинь» розповів, що 1921-го Гриців (нинішнє селище на Шепетівщині) знали як містечко, де процвітала приватна торгівля. Тоді там нараховувалося 76 торговельних приватних підприємств. Навіть далеко за межами Грицева чули про його ярмарки, куди «наїздили торговці з инших містечок». Однак через три роки, 1924-го, радянська влада вирішила «всунути свого носа» у місцеву торгівлю, створивши так зване Грицівське споживче товариство. За станом на середину 1925 року воно у містечку вже контролювало понад 20% товарообороту. Зокрема, товариство відкрило пекарню й ковбасню, «перебивши» їхньою більш дешевою продукцією аналогічні бізнеси приватників, а також зайнялося хлібозаготівлями.
28 червня 1942 року керівник Шепетівської цукроварні Стецкель «за посередництва» газети німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» запропонував «сільським жителям і домовласникам» купувати на підприємстві негашене вапно у необмеженій кількості (ним люди у ті часи масово білили хати – всередині і ззовні). Також директор цукроварні нагадав, що оскільки закінчується господарський рік, замовники меляси, патоки та жому серед «установ, громадських господарств і приватних осіб» повинні до 30 червня забрати ці товари. Як бачимо з публікації, уже на наступний рік після початку радянсько-німецької війни німецьким окупантам вдалося налагодити діяльність Шепетівської цукроварні, хоча радянська влада в перші місяці відступу з нашого регіону заподіяла підприємству чимало шкоди.
24 червня 1955 року, хоча після закінчення радянсько-німецької війни минуло всього лише 10 літ, її інваліди, котрі проживали на Шепетівщині, мусили «домагатися» пенсії. По багато разів вони оббивали пороги райвідділу соціального забезпечення, вистоювали там у чергах. Справа у тім, інформувала газета «Шлях Жовтня», що претенденти на державну пенсію не знали, які треба приносити довідки. А працівники райвідділу не ознайомлювали відвідувачів із правилами оформлення документів, не подбали й про оформлення відповідного стенду. Тому, читаємо у часописі, «приходиться людям по три-чотири рази носити різні довідки».
27 червня 1963 року дописувач «Шляхом Жовтня» вражався станом справ на Шепетівському птахокомбінаті – великому тоді підприємстві, де у промислових масштабах перероблялося м’ясо курей, качок, гусей, кролів, свиней і великої рогатої худоби. «Біля бойні в загонах сотні корів перетримуються по 3-4 доби, печуться на сонці без води і їжі. Коли йдуть дощі, десятки тисяч гусей і качок бабраються в багнюці. Зносився конвейєр у птахопереробному цеху. Окремі робітники виробничих цехів на роботу виходять, коли кому заманеться», – читаємо у публікації.
21 червня 1974 року наша міськрайонка била на сполох – єдина футбольна команда Шепетівки «Локомотив» «вилетіла» з обласної першої ліги. «Такого ще не було! Щоб у такому місті, як наше, де декілька літ тому грало до десятка футбольних колективів, не стало жодного, який міг би захищати його спортивну честь на обласних змаганнях! Чим гірші нааші хлопці від юнаків з Понінок, Ізяслава? Адже там є кому грати на чемпіонатах області», – виступили на шпальті газети читачі І. Михайлюк, В. Мельник, Л. Островський.
25 червня 1994 року в «Шепетівському віснику» вийшла публікація про те, як на різних вулицях райцентру відбувалася стихійна торгівля молоком – продукцією ще існуючих тоді дрібних місцевих колективних сільгосппідприємств. До продавців, котрі приїжджали із Плесни (с/г підприємство ім. Лесі Українки), Грицева («Мрія»), Новичів («Промінь»), Ленковець («Поділля»), Судилкова («Врожай»), Лавриновець («Врожай») та низки інших сіл, вишиковувалися довгі черги, адже їхнє молоко коштувало дешевше, ніж відповідна продукція Шепетівського маслозаводу. Санітарний лікар райсанепідстанції гнівався, що селяни нерідко доставляють цю тваринницьку продукцію неохолодженою, випадковими транспортними засобами. Також траплялося, коли молоко «наливали в банки, бідончики і пляшки над бідонами», куди стікали його залишки. Проте місцева заборона реалізації сирого молока з молочнотоварних ферм, де порушуються санітарні норми, нічого не дала – торгівля ним продовжилася крадькома.
30 червня 1998 року районна газета попереджала: вимкнення електроенергії у Шепетівці можуть бути ще частішими, ніж раніше. Причина – величезні борги підприємств, установ, організацій і приватних споживачів. «Нині ситуація з енергопостачанням в Україні набула критичного характеру. Через неплатежі припинено подачу газу на електростанції. Призупинена робота ряду блоків теплових електростанцій, оскільки немає вугілля. На атомних чимало енергоблоків виведено в плановий ремонт. Внаслідок цього значно зменшилось виробництво електроенергії», – пояснив «Шепетівському віснику» головний інженер районних електромереж Сергій Супрун.
19 червня 2008 року читачі «Шепетівського вісника» дізналися про оновлення пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Пліщині – єдиному в тодішньому Шепетівському районі. З нагоди події у виконанні хору та академічної хорової капели районного будинку культури звучали пісні «Думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Садок вишневий біля хати», «Заповіт», «Боже великий, єдиний». Усім причетним до поліпшення вигляду монумента подякувала сільський голова Пліщина Т. Квітницька.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.