23 червня 1932 року наша газета опублікувала так звану обов’язкову постанову Шепетівської міськради № 4, видану «з метою охорони цілющих джерел». У документі йшлося: «Заборонити на теренах курорту та під берегами річки Гуска від «Верховини» до «Дубової рощі» висипати сміття, покидьки, а також будувати вихідники, помийниці та сміттєві скриньки без спеціального дозволу санітарного нагляду. Заборонити спускати спадні води будь-якої промисловості в річку Гуска вище та на терені м. Шепетівка. На прилеглих до курорту вулицях ІІІ Інтернаціоналу, Нісензона, Барського, Богунській, Жовтневій, Рози Люксембург, Пісочній, Пліщинській та Річному провулку – вихідники, помийниці та сміттєві скриньки будувати лише з водонепроникливого матеріялу».
21 червня 1907 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Грохольський, писала про відсутність дозвілля у містечку Славуті (нині – Шепетівщина). Це, а також задушлива погода особливо «діставали» місцеву інтелігенцію, а ще приїжджих, котрі лікували легеневі та інші хвороби у тамтешніх закладах:
«Кожен приїжджає сюди, щоб максимально насолодитися свіжим повітрям. Але хворі, розраховуючи проводити дні та вечори на природі, мусять винаймати маленькі, тісні, дешеві кімнати, де «доводиться задихатися» тижнями. Адже у повітрі відчувається така вогкість, немов зараз не літо, а осінь. Надмірна вологість погано впливає на стан важкохворих людей, яких цьогоріч у нас дуже багато. Так сталося, мабуть, через минулу сувору зиму. До того ж, на здоров’ї негативно позначається загальна бідність, дорожнеча, різні моральні потрясіння, які заполонили наші дні.
Містечко Славута належить до тих курортів, які відвідують здебільшого люди середнього достатку, тобто не надто заможні. Оскільки вона розташована у сільській місцевості, то не пропонує своїм гостям жодних розваг чи задоволень, які могли б спонукати хворих залишатися на довше. Фактично єдина втіха – це військовий оркестр, що грає вранці та ввечері у парку кумисолікувального закладу князя Сангушка. Іноді, десь раз на рік, до цього додається виступ якогось провінційного театру чи концерт безголосих артистів, та й по всьому.
Тож і хворі, і здорові люди скаржаться на жахливу нудьгу. Через неї перебування в Славуті довше шести – восьми тижнів неможливе. Відсутність будь-яких розваг багато в чому пояснюється нестачею придатних приміщень. У кумисолікувальному закладі, приміром, є одна простора зала, але лікарі не хочуть дозволяти доступ туди громаді, щоб лишній раз не потурбувати своїх гостей».
20 червня 1912 року київський часопис «Рада» вражався недалекоглядністю жителя села Мухарова (нині – у Берездівській громаді Шепетівського району). Той викопав на городі посудину зі срібними монетами. Вони виявилися давніми, з часів польського короля Сигізмунда Третього (1566– 1632). Попри цінність знахідки, селянин продав горщик із монетами місцевому єврею за 2 «царські» рублі.
22 червня того ж року згадане видання інформувало, що в Заславському повіті Волинської губернії (куди входило й наше містечко Шепетівка), задля боротьби із неписьменністю, планували запровадження «загальної освіти». Але все «вперлося», як це часто буває, у час і гроші. Фахівці з повітового земства розрахували: для такого знадобиться всього лише… 20 років. А ще – фінансова підтримка Міністерства народної освіти Російської імперії у сумі 433 тисяч «царських» рублів. Із того 417 тисяч мало б піти на спорудження найбільш необхідного, а саме шкіл.
23 червня 1931 року директор Шепетівського міжрайонного музею Володимир Кочубей із колегами-музейниками М. Савицьким і В. Боргардтом заявили на шпальті газети «Шлях Жовтня» про передплату так званої радянської державної позики «Третього вирішального року п’ятерічки». У такий спосіб вони «прийняли виклик» академіків-ударників Всеукраїнської академії наук. Простіше кажучи, троє вказаних музейників «пожертвували» своїми місячними зарплатами на загальну суму 388 карбованців. Водночас вони закликали переймати цей приклад колективи шепетівських технікумів і робітфаків.
21 червня 1932 року зі шпальти згаданого видання жителів Шепетівського району закликали купувати галоші за передоплатою. Щоб розжитися парою цього необхідного для кожного селянина й вельми дефіцитного гумового взуття, треба було внести Вінницькому облторгу аванс у розмірі десяти карбованців.
23 червня 1933 року, коли сотні людей на Шепетівщині страждали від голоду та недоїдання, газета «Шлях Жовтня» вмістила пропагандистську статтю з вихвалянням «доблесті» сторожів зернових на колгоспних ланах у селі Полянах. Секретар Нучпальського (тодішня назва Полян) партосередку Йосип Войтко в цій публікації, зокрема, зазначив: «Як тільки ніч сірим килимом укриває село, – куркулі, ледарі, дармоїди із відгостреними косами та серпами вирушають на «здобич». Зненависнілі до колгоспного ладу, вони ріжуть колоски, нарочито витолочують буйні колосисті масиви хлібів… Хто наші вартові? Товариш Кузьма Хайкевич, кращий колгоспник-ударник. Червоний партизан [часів «громадянської війни»] Павлов. Ідучи повз поле, ви почуєте: «»Хто йде? Пароль!». Пароль міняють щовечора».
18 червня 1939 року в Шепетівці справжній живий герой роману Миколи Островського «Як гартувалася сталь» Ліннік провів екскурсію улюбленими місцями письменника. Зокрема, чоловік показав її учасникам завод, на якому Островський нібито переховував зброю, річку Гуску, яка була його улюбленим місцем відпочинку. Також Ліннік завів екскурсантів до квартири Тамарової, де письменник після арешту певний час переховувався, а також показав будинок попа Василія, у якому Островський начебто здавав іспити. Зрештою, зацікавлені шепетівчани побували й на площі (приблизно у районі теперішнього скверика з пам’ятником Валі Котику), де під час Української революції 1917-1921 років (а конкретніше – у квітні 1919-го) воїни так не любої Островському Української Народної Республіки влаштували парад.
18 червня 1967 року читачі хмельницької обласної газети «Корчагінець» дізналися про роботу в Шепетівці дитячої кіностудії «Ромашка». Так називався заклад юних любителів кінозйомок, який працював при міському Будинку піонерів. «Члени кіностудії – учні старших класів міста Світлана Бєлова, Валентина Вітер, Олена Гусакова, Анатолій Конгораєв, Олександр Скворцов та інші. Всього 17 чоловік. Їх керівник – учитель фізики місцевої середньої школи № 5 Ю.Г. Толстограєв», – сповіщала стаття. Перший фільм, що зняли на кіностудії «Ромашка», називався «Естафета подвигу» – про шепетівчан, починаючи від Миколи Островського до Миколи П’яскорського.
20 червня того ж року в «Шляху Жовтня» критикували Шепетівський міськкомунгосп за те, що не подбав про спорудження достатньої кількості автобусних зупинок для жителів райцентру. Хоча щоденно до трьох тисяч шепетівчан користувалися п’ятдесятьма п’ятьма автобусами, вздовж багатьох маршрутів бракувало «грибків» і лавок. Приміром, зупинки на маршруті Судилків – Шепетівка були обладнані лише однією лавкою, причому і вона була поламаною.
25 червня 1974 року шепетівська міськрайонка вихваляла різні здобутки соціалістичного ладу в районі. Місцеві деревообробники за 5 місяців поточного року випустили 900 кухонних наборів нового зразка, а трудящі міста за той самий період придбали близько ста автомобілів (переважно типу «Жигулі») й 116 мотоциклів різних марок. Ось-ось мав бути зданий у експлуатацію новий дитсадок для 140 дітей залізничників.
19 червня 1998 року «Шепетівський вісник» написав про «ураган», який залишив численні «сліди» по різних селах нашого району. Старожили Лотівки, Коськова й Великої Рішнівки розповіли, що ніколи не були свідками стихії подібної сили. Так, у Великій Рішнівці буревій поруйнував дахи насіннєвої комори, піднавісу для просушування зерна, гаража, тваринницької ферми. Біля Коськова вітром «вистелило» поля конюшини. Небувала злива, що супроводжувалася «дивним гуркотом», пройшла і в Пліщині.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.
На фото: вигляд радянського “санаторію” у с. Городище, який у 1930-х вважався складовою частиною так званого Шепетівського курорту.