24 листопада 1998 року в дописі до нашої газети шепетівчанин Г. Войцещук нагадав, що 1993-го на околиці Шепетівки, у так званому Комсомольському парку, спорудили пам’ятник жертвам більшовицького штучного голодомору. «На жаль, пошукова робота громадських активістів, істориків, музейних активістів, яка було активізувалась до 60-х роковин голодомору, тепер майже припинилась. Відомо, що архівних документів не збереглося, очевидців стає все менше і менше. Нерідко чути голоси, що голодомору як такого не було. Невже в історії така коротка пам’ять?», – зазначив автор публікації.
25 листопада 1895 року в Полонному народився український письменник єврейського походження Перец Маркіш. Писати талановитий юнак почав рано, у 15 років, спочатку російською, а потім рідною єврейською мовою ідиш. Одним із кращих творів Переца Давидовича стала поема «Волинь», написана 1918-го. В січні 1939 року радянська влада нагородила письменника за плідний творчий доробок орденом Леніна. Під час радянсько-німецької війни він служив комісаром батальйону. Згодом, 1949-го, потрапив у немилість влади рідної країни Рад. Тоді його заарештували, як «зрадника Батьківщини», у справі Єврейського антифашистського комітету. А 1952 року письменника, засудженого до найвищої міри покарання, розстріляли.
21 листопада 1902 року Кам’янець-Подільська міська дума Подільської губернії на екстреному засіданні розкритикувала пропозиції предводителя дворянства Гайсинського повіту Василя Завойка щодо умов його участі у зведенні нової залізниці Шепетівка – Кам’янець-Подільський та запропоновані ним напрямки її бічних відгалужень.
Справа у тім, що згаданий власник Дунаївців, по-перше, вимагав урядових гарантій («чотирьохвідсоткової гарантії на облігаційний капітал») до того, як візьметься за це будівництво. По-друге, прагнув прокласти невигідні для «столиці» Подільської губернії бічні колії: від станції Балин (нині село Смотрицької громади) до Гусятина (одне з міст Тернопільщини), а також від Кам’янця-Подільського до міста Липкани (тепер – на півночі Молдови) й далі в бік російсько-австрійського кордону.
На думку «депутатів» Кам’янець-Подільської думи, у разі втілення в життя задуму Василя Завойка відстань між головним містом Подільської губернії та найближчою «прикордонною» (з російського боку російсько-австрійського кордону) станцією Балин становитиме аж 60 верст. Тож краще, міркували вони, прокласти від «столиці» Поділля додаткову залізничну гілку завдовжки 25 верст до найближчої австро-угорської залізничної станції Іване-Пусте (нині – в Чортківському районі Тернопільщини). Адже, якщо так зробити, то Кам’янець-Подільський перетвориться на вузлову станцією із митницею, а це принесе додаткові кошти для міської скарбниці.
Комісія з побудови залізниць галузевого департаменту Російської імперії теж стала на бік Кам’янець-Подільської думи. Головна причина – «надмірне» прохання Завойка щодо урядових гарантій. Відтак, вона схвалила інший проєкт, а саме шепетівського цукрозаводчика Йосифа Потоцького. Адже цей граф, запропонувавши свою участь у зведенні частини майбутньої Подільської залізниці від Шепетівки до Проскурова (із «заїздом» у Антоніни), на жодних гарантіях не наполягав.
29 листопада 1909 року київська газета «Рада» написала, що у місті Полонному (нині – центр однієї із громад Шепетівського району) горіла синагога. Винуватцем підпалу виявився місцевий житель – «злодій» Михайло Поліщук. Оскільки пожежу завчасу помітили й вогонь загасили, згорів лише кивот (невеличка шафка, прикрашена орнаментами) із сімома сувоями Тори. Збитків від «червного півня» нарахували на 1500 рублів. Винуватця було заарештовано.
20 листопада 1912 року згаданий часопис повідомив, що на земських зборах Ізяславського повіту Волинської губернії (куди входила Шепетівка) асигновано 5 тисяч рублів на побудову чотирикласного вищого міського училища. Також там вирішили заснувати 10 іменних стипендій тим вихованцям уже існуючого у Ізяславі двокласного училища, котрі добре навчаються і походять із найбільш бідних сімей. А ще учасники земських зборів, які тривали з 15 до 21 листопада, проголосували за відміну загальної натуральної повинності «із виправлення грунтових доріг». Вони ж зменшили кількість ярмарків, дозволених для проведення у містечку Грицеві, з 24-х до 12-ти на рік.
У другій половині листопада 1928 року Микола Островський писав знайомій О. Жигірьовій із курортного міста Сочі: «Мила Шуро! Коротко повідомляю останню новину… В будинку зостався тільки один ворог – буржуйський недогризок, мій сусіда. В безсилій люті ця тварина не дає нам опалювати, і я сиджу в холодній кімнаті; моє щастя, що стоїть прекрасна погода, а то я б замерз. Хтось із цих бандитів кинув мені камінь у вікно, цілився в голову, та погано, розбив тільки скло. Це вже не перше «бомбардування».
23 листопада того ж року автори замітки у шепетівській міськрайонці нарікали на дефіцит харчової соди. Якщо вона і з’являлась у торговельній мережі міста, то її зазвичай продавали із іншими товарами, що залежувалися («нагрузкою»). Так, продавець ларка № 19, що функціонував по вулиці КІМу, содою торгував «у парі» з консервами і навіть повидлом.
20 листопада 1985 року члени «рейдової бригади» місцевої влади побачили Шепетівський парк культури та відпочинку (тоді – імені Калініна) таким: «Не реконструюються зелені насадження. Парк у багатьох місцях забруднений. Будівництво танцювального майданчика затягнулося на невизначений термін. Не доведене до кінця будівництво дитячої фортеці. Сьогодні майбутня споруда нагадує руїну. В 1985 році у парку мало відбутися двадцять дев’ять лекцій, а проведено лише дві».
Наприкінці листопада 1998-го «з ініціативи міського голови Васьковського та згідно з рішенням міськвиконкому» на привокзальній площі Шепетівки відкрили «продовольчий критий ринок». Він розмістився у приміщенні колишнього відділення перевезення і сортування пошти. Там облаштували прилавки, підвели воду. Планувалася навіть діяльність ветсанлабораторії. На відкриття нового місця торгівлі завітали тодішній головний санітарний лікар району Губін і голова райради Кочетигов.
«Ринок за площею значно більший міського продовольчого, – розхвалювала нову торгову локацію газета «Шепетівський вісник», – справу зроблено добру і корисну». До того шепетівчани купували у продавців «вирощене, зібране, надояне, перепродуване» прямо на пероні, неподалік поїздів.
21 листопада 2000 року в Шепетівці біля парку освятили новозбудований православний Свято-Михайлівський кафедральний собор. На відкриття до храму прийшло багато тисяч шепетівчан. О 10-ій ранку розпочалася святкова літургія, учасниками якої стало 30 священників. Служителі храму влаштували навколо нього урочисту хресну ходу. За спостереженням кореспондентки «Шепетівського вісника» Галини Гурської, 18-річна дівчина знімала урочистості відеокамерою (у ті часи вони ще не були «в телефоні», їх носили на плечах). «Для чого це тобі?» – запитала операторку. «Покажу колись своїм дітям. Адже храм стоятиме принаймні років 300, то ще й моїм правнукам буде цікаво подивитись, як його відкривали їхні предки», – відповіла та.
У публікації вказувалося, що перший камінь у будівництво церковної споруди було закладено в часи, коли головою Шепетівської міськради працював Володимир Таган. Благочинний Михайло Мацола особисто працював на будівництві храму. А нардеп Сергій Буряк передав новоосвяченому Свято-Михайлівському собору «дорогоцінну ікону Божої матері».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.