19 листопада 1909 року київський часопис «Рада» співчував Маркові Колодчуку – жителеві села Гнійниця (нині – с. Поліське Ізяславської громади Шепетівського району). Цей чоловік, попри свою побожність («не минав жодної церковної відправи», «вихоплювався читати на криласі»), роками сварився із сусідами. «Найгірше загризся» із Дмитром Нечипоруком. Поскаржився на того у поліцію, буцімто у Бога не вірує та начальство лає. Правоохоронці заарештували Нечипорука, але незабаром випустили, бо не знайшлося доказів його протиправної поведінки. Це настільки розсердило Колодчука, що втратив розум і почав бігати селом у голому вигляді. Земляки зглянулися над сердешним і завезли його до села Ювківців (нині – у Білогірській громаді Шепетівського району), яке славилося своїми татарами-цілителями душевнохворих. Ті взялися лікувати Марка від божевілля «бійкою, зіллям та одшіптуванням».
Загалом особи татарської національності, котрі спеціалізувалися на цьому цікавому ремеслі, жили у щонайменше восьми ювковецьких хатах.
20 листопада того ж року у «Раді» йшлося про ініціативу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, покликану покращити надання первинної юридичної допомоги жителям Волинської губернії. Він звернувся до місцевих земських управ із пропозицією винайняти присяжних адвокатів, котрі б «дурно давали юридичні поради селянам». Потреба цього назріла через шкідливу діяльність різних шахраїв, котрі «терлися коло кожного суду» і обдурювали селян своїми «порадами». Повітова управа Заславського повіту (до якого входило наше містечко Шепетівка) відгукнулася першою, погодившись платити за юридичні послуги присяжного адвоката.
16 листопада 1911 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Грохольський, розібралася у причинах протесту жителів села Вільшаниці (нині – у Білогірській громаді Шепетівського району). Вони забороняли своїм дітям відвідувати церковно-парафіяльну школу, оскільки там учителювала… жінка, а не чоловік. Прагнучи, щоб вчителька звільнилася, громада села не забезпечила її на зиму паливом, гасом для освітлення оселі, а також відмовлялася сплачувати за навчання дітей. Спроба представників православної церкви якось залагодити ситуацію не вдалася. «Ймовірно, школу закриють», – скрушно констатувало видання.
У другій половині листопада 1933 року радянськими оперативними «трійками» та працівниками НКВС у нашій тодішній Вінницькій області винесено десятки постанов про виселення місцевих селян української й польської національностей на землі московитів із метою спорудження Біломорсько-Балтійського каналу в Карелії та зведення інших об’єктів ГУЛАГу.
Наприклад, на підставі постанови «трійки» від 17 листопада 1933 р. опинилася у Карелії сім’я Цимбалюків із Грицева – Юхим Варфоломійович, Ганна Прокопівна (дружина), їхні сини Данило та Василь. 19 листопада того ж року вивезли зі села Новоселиця (нині – Полонська громада Шепетівського району) у вказаному напрямку й Івана Вольчука, його сина Лаврентія та дочку Дарину. Наступного дня вийшла постанова, за якою родину жителя села Новолабунь Власа Спичака переселили у карельське «трудпоселення» Виг-острів.
18 листопада 1955 року в «Шляху Жовтня» писалося про нерівномірну витрату коштів на благоустрій різних частин Шепетівки. Депутат Савельєв на V сесії міськради зазначив, що виконавчий комітет цілковито ігнорує потреби мешканців мікрорайону Косецького. Наприклад, туди вперто не проводилося світло, місцеві будинки не приєднували до дротової радіотрансляційної мережі. Давно потребував ремонту й основний шлях, який сполучав Косецьке з центром міста. Натомість щороку в Шепетівці ремонтували тротуар по вул. Карла Маркса, а потім його перероблювали у тому ж самому місці. Також комунгосп витрачав значні кошти на озеленення центральної частини міста, але не вживав жодних заходів до збереження нових насаджень. На площі ім. Островського почали зводити цегельну огорожу, але справу не закінчили. Як наслідок, будматеріал почали розтаскувати. Подібна огорожа біля школи № 3 поруйнувалася, потребувала ремонту, але з ним комунальники чомусь зволікали.
30 листопада 1958 року шепетівські домогосподарки Ганна Марчук і Віра Скляренко описали у своєму дописі, який надрукувала міськрайонка, функціонування одного з тодішніх «притонів» Шепетівки, де різні громадяни Радянського Союзу пропивали гроші. Мова про бутербродну змішторгу по вулиці Леніна (нині – вул. Захисників України), яку в народі називали «Голубий Дунай». Працівник комбінату благоустрою міста, батько трьох дітей Борис Сигизмундович полюбляв «цвиндрити» там свої заробітки. Коли ж не вистачало коштів на «сто грамів», з склянкою в руках обходив усі столи і просив: «Налийте, братці, хоч краплину…». На таке, обурювалися домогосподарки, працівники бутербродної Попко і Величко ніяк не реагували. Дружина Бориса Сигизмундовича навіть декілька разів ходила скаржитися до начальника контори благоустрою міста товариша Юхименка, щоб вплинули на її чоловіка, допомогли зробити з нього людину. Втім, той відповів, що це приватна справа, тож, мовляв, втручатися у неї не може.
30 листопада 1966 року передовиця «Шляху Жовтня» називалася: «Дбати про побут». Видання раділо з того, що у Шепетівці уже працює два будинки побуту. У кількох ательє мод людям не тільки шили одяг, але й… штопали панчохи і шкарпетки, виготовлені з модного капрону. Машини комбінату побутового обслуговування щотижня виїжджали до двох десятків сіл, щоб прийняти замовлення на пошиття одягу від колгоспників і віддати їм готові вироби. Щоправда, у цьому «щастило» далеко не всім селам, а лише тим, куди вели більш-менш нормальні дороги. Відтак, мешканці Вишневого, Білополя, Сошків, Великих Каленичів і Коханівки мусили самотужки добиратися у Шепетівку, щоб щось пошити чи відремонтувати взуття. Як вихід, у віддалених від райцентру населених пунктах проєктували сільські будинки побуту. Наприклад, такі мали намір зводити у Чотирбоках і Городнявці.
21 листопада 1981 року міськрайонка у відповідь на скаргу мешканців шепетівської вул. Одухи (нині – Транспортна) пересвідчилася, що, дійсно, її вигляд – не з кращих. «Зараз посеред вулиці стоїть озеро, облюбували його для себе качки. І винні в цьому самі ж жителі вулиці. З роками вони занехаяли стічні канави, виливаючи в них помиї, викидаючи сміття, засипаючи відходами будівельних матеріалів», – йшлося у публікації «Шукаємо відповідальних».
28 листопада 1989 року газета «Шляхом Жовтня» повідомила, що одержала офіційну відповідь головного архітектора Шепетівки М.І. Бондарця стосовно перспектив спорудження у місті власного аеропорту. Там говорилося: впродовж тринадцятої радянської п’ятерічки зведення такого об’єкту не передбачається.
Втім, того ж року в одному з лютневих номерів часопису була вміщена інформація про історію авіазв’язку між Шепетівкою й Хмельницьким улітку 1981 року. Тоді щодня здійснювалося по два рейси. Час польоту до обласного центру не перевищував півгодини. Проте дуже скоро ці авіарейси відмінили: розпочалася реконструкція летовища, з якої воно так і не «вийшло».
26 листопада 1997 року кореспондентка «Шепетівського вісника» Лілія Сахнюк навела приклад, до чого призвела любов до «Кока-коли» учня 8-Б класу шепетівської ЗОШ № 8. Віталій Добровольський побачив по телевізору рекламу напою й узяв участь у запропонованому конкурсі, надіславши у конверті п’ять кришечок від пляшок. Згодом, коли одного дня повертався зі школи додому, його наздогнало авто, звідти вийшов чоловік у фірмовому одязі зі значком «Кока-кола» й вручив приз – гірський велосипед «Фантастик».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.