21 вересня 1908 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Грохольський, писала про участь хмелярів із нашого Заславського, Звягельського й інших повітів Волинської губернії на щорічному ярмарку в Житомирі. Видання нагадало, що хмелярство в регіоні займає почесне друге місце серед інших галузей сільського господарства. Із 250 тис. пудів хмелю, які щороку збирали в Російській імперії, 100 тис. пудів припадало на Волинську губернію. Загальна площа плантацій цієї рослини перевищувала 3 тис. гектарів. Найкраще вдавалося вирощувати хміль на Волині чеським і німецьким колоністам. Займалися плеканням хмелю і селяни, хоча значно програвали приїжджим господарникам. Зокрема, обробляли свої ділянки примітивними знаряддями праці, не мали спеціальних сушарок, як у колоністів. Утім, усі ці чинники не відбивали у селян бажання й надалі вирощувати хміль. Адже справа була вельми вигідною. Так, у вересні 1911-го шишки хмелю на ярмарку в Житомирі продавалися по 40 – 50 карбованців за пуд (16 кг).
21 вересня 1911 року всеукраїнський часопис «Рада» захоплювався вчинком поміщика Малинського – кілька днів тому той залетів на особистому аероплані системи Фармана у гості до відомого шепетівського цукропромисловця Юзефа Потоцького. Той радо прийняв «піонера повітроплавання» в своєму антонінському маєтку. Звідти «сміливий літун» Малинський (саме так «охрестила» його газета) кілька разів шугав у височінь, аби оцінити зверху краєвиди Проскурова (теперішній Хмельницький) та Волочиська.
Станом на 26 вересня 1912 року, за інформацією згаданої газети, у Російській імперії уже вийшов наказ про земельний відвід 3 600 десятин (десятина – дореволюційна міра площі, що становила 1,09 га) для будівництва нової залізниці Жлобин – Шепетівка – Житомир – Коростень.
28 вересня 1932 року часопис «Шлях Жовтня» анонсував прийдешнє відкриття у Шепетівці (до 15-х роковин більшовицької революції) нового «звукового кінотеатру». Ще три подібні планувалося відкрити на Харківському тракторному заводі, Дніпрельстані та на Лозівській машинно-тракторній станції.
28 вересня 1931 року в згаданому часописі констатувалося, що радіомережа Шепетівського трансляційного вузла вже нараховує 400 точок. Крім цього, й багато де по селах діяли перші примітивні «радіотрансляційні мережі» – радіоточки, сполучені із радіоприймачем. Втім, на Шепетівщині не спостерігалося захоплення цією новою на ті часи справою. «У місті не організовано масового радіо-слухання. По селах хто хоче, той крутить, накручує і перекручує радіо-приймача. Для радіо-слухання не визначено певних годин», – наводила приклади газета.
23 вересня 1955 року директор Славутського склозаводу товариш С. Туткевич розкритикував на шпальті «Шляху Жовтня» Шепетівську газотурбінну електростанцію за недостатнє постачання електроструму. «Внаслідок цього склозавод простояв з 15 серпня по 5 вересня, виключено також було електроосвітлення в деяких школах, по вулицях Пушкіна, Горького, Шевченка та інших», – чоловік навів красномовні приклади «неподобств».
17 вересня 1968 року міськрайонка відгукнулася на чергову хвилю перейменувань вулиць у Шепетівці цікавим матеріалом про їхню історію. Виявляється, до 1960-х у нашому місті «протрималося» чимало вулиць із гарними історичними й ідеологічно незаангажованими назвами. Так, згадані вулиці Левадська, Маковище, Городищенська, Садова, Подільська. Зроблено екскурс у історію й Шосейної та Славутської вулиць.
22 вересня 1970 року в «Шляхом Жовтня» писалося, що у селі Ленківцях завершується монтаж власного асфальтового заводу. Його придбали, оскільки «давно настав час, щоб і в селі були асфальтові дороги, тротуари, впорядковані площі». «Плануємо ще в нинішньому році, поки стоїть тепла погода, покрити асфальтом центральну вулицю і площу села», – прокоментував голова місцевої сільради С. Колба.
19 вересня 1973 року читачі міськрайонки дізналися, що працівників заводу «Комуніст», філія якого ставала до ладу в Шепетівці, годують «конвейєрним» способом. Газета описала принцип роботи такої, новітньої як на ті часи, технології: «Основний елемент лінії – дванадцятиметровий конвейєр, що рухається по замкнутому циклу в вертикальній площині. Він подає страви з кухні до залу. Конвейєр обслуговують чотири комплектувальниці, які розставляють холодні закуски, перші та другі страви у спеціальні піддони. Робітники віддають контролерові заздалегідь придбані абонементні талони і беруть з конвейєра замовлений обід. Черг у такій їдальні практично не буває».
28 вересня 1995 року дописувачка нашої газети, провідна наукова співробітниця обласного молодіжного культурно-просвітницького центру зі статусом музею Миколи Островського у Шепетівці Валентина Скрипник розповіла про «білі плями» у біографії цього письменника. За радянських часів утаємничували, пояснювала пані Валентина, що дід Миколи Островського Іван Васильович служив унтер-офіцером у армії Російської імперії. Не розповідали й того, що його дружина була дочкою священнослужителя, а дядько письменника Володимир Іванович також мав цей сан. Дід дружини Островського Раїси Порфирівни Мацюк був наглядачем у царській в’язниці. «Чимало документів, фотографій, листів Островського було вилучено з фондів музеїв і занесено в секретні папки, бо там згадувалися прізвища людей, яких репресовано в 1930-ті роки», – конкретизувала провідна наукова співробітниця центру.
27 вересня 1997 року міськрайонка у замітці «Чи буде у Шепетівці вода?», використанням інформації міжрайпрокуратури, прослідкувала «ланцюжок» зникнення близько 700 метрів чавунних труб першої нитки Кам’янківського водоводу.
Спершу ці труби надійшли за бартерною угодою Славутському управлінню водопровідно-каналізаційного господарства. Звідти «помандрували» до одного з місцевих товариств з обмеженою відповідальністю. Далі труби, вже почищені й пофарбовані, опинилися у ВАТ «Рівнеазот».
А тим часом Шепетівка залишалася одним із небагатьох міст України, де вода подавалася погодинно.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.