22 березня 1912 року газета «Рада» навела приклад того, наскільки візити на заробітки до Америки змінювали людей. Через кілька років після від’їзду туди мешканець села Корниця Заславського повіту (нині – у Білогірській громаді Шепетівського району). повернувся на рідну «малу батьківщину» ніким не впізнаним: «в панській одежі, з лиця зовсім не схожий на колишнього бідного і сірого селянина». «Американець», зайшовши до рідної хати, застав там тільки дітей (жінка кудись пішла у справах). Попросив у старшої дівчини пряженого молока, випив, дав їй за це карбованця (великі, як на ті часи, кошти) й приліг відпочити на лаві. Поки спав, повернулася жінка. Їй діти розповіли, що зайшов якийсь пан, що має багато грошей. Не впізнавши у гостеві свого чоловіка, господиня вирішила його вбити, аби поживитися коштами. А відтак, випровадила дітей надвір, після чого зарубала «американця» сокирою. Проте зайшли інші селяни й застали жінку на місці злочину. Труп обшукали й виявили пашпорт, з чого виявилося, що покійний – справжній законний чоловік злочинниці.
21 березня 1910 року згаданий київський часопис розповів, як намагалися побороти пошесть тифу в селі М’якоти (нині – у Плужненській громаді Шепетівського району). «В селі увесь час сидить земський лікарь і фершал. У кожній хаті роблять дезінфекцію. Хати мажуть глиною, прибірають, щоб чистіше було. Одкрили в селі тимчасову аптечку. Бідним людям роздають задурно чай, цукор та вино», – читаємо у замітці.
27 березня 1913 року кореспондент Кіевлянина» у Рівному вражався масштабами поширення корости серед коней. За його спостереженнями, ця заразна інфекційна хвороба сягнула аж Ізяславського повіту (куди входило й наше містечко Шепетівка) й неабияк там лютувала. Місцевий ветеринарний лікар встановив, що місцем, звідки короста розповсюдилася Волинською губернією, є паперова фабрика у Моквині (нині – Рівненський район). Туди зусібіч масово звозили кіньми різноманітне побутове ганчір’я та лахміття – сировину, необхідну для виготовлення паперу.
23 березня 1931 року в «Шляху Жовтня» Шепетівське добровільне пожежне товариство оголосило про відкриття ковальської майстерні. Вона мала спеціалізуватися на ремонті «пожежного та господарчого обозу та сільськогосподарського реманенту». Новий заклад відкрився у «помешканні колишньої електровні» по вулиці Річній. Правління пожежного товариства знаходилося на Червоноармійській вулиці. Туди можна було зателефонувати, набравши дві цифри – 78.
26 березня 1936 року 32-річний Микола Островський писав у листі до матері: «Мила мамо! Я прошу тебе, моя рідна, дуже прошу і навіть вимагаю, щоб ти не бралася ні за яку важку роботу. Повторюю – ніякої важкої роботи. Тепер, коли твоє здоров’я остаточно зруйнувалось – так продовжувати не можна. Днями я вишлю тобі телеграфом тисячу карбованців. На ці гроші ти повинна посилити харчування всієї сім’ї, тобто купити собі все, що потрібно. Знайди собі помічницю, адже при переїзді буде багато роботи… Ми скоро приїдемо, уже лишилося небагато днів. Скоро в новий будинок прибуде автомобіль і піаніно».
23 березня 1944 року колишній завідувач Славутської друкарні й коректор газети німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» Сергій Рябчинський розповів на допиті у райвідділі НКДБ таке: «У Славуті мав зв’язок із Бандерівською організацією. Наприклад, мною було видрукувано 600 чи 700 примірників антирадянських брошур під заголовком «Боротьба із москалями». 6 березня 1943 року мене було заарештовано Шепетівською німецькою окружною жандармерією за приналежність до Бандерівської організації. Знаходився під вартою у тюрмі Шепетівки до серпня 1943-го. Потім, до жовтня, перебував під наглядом Славутської поліції… Далі взяли на роботу до Шепетівської редакції коректором, де і пропрацював майже до часу прибуття Червоної Армії, тобто до 15 грудня 1943 року».
16 березня 1955 року шепетівська газета «Шлях Жовтня» закликала читачів приєднуватися до «змагання ловців і винищувачів амбарних щурів». Цю акцію започаткувала Українська республіканська контора «Заготживсировина». Причина – нанесення щурами останнім часом великої шкоди народному господарству, особливо колгоспам, м’ясокомбінатам, продуктовим і зерновим складам. Змагання мало тривати до 30 листопада. Переможцям обіцяли сто грошових премій. Перша премія – 300 карбованців, друга – 250, третя – 200 і четверта – 150. Крім того, за кожну шкірку вбитого щура додатково сплачувалося по 1 карбованцю.
20 березня 1974 року «Шляхом Жовтня» усіляко розхвалювала радянські ощадкаси на Шепетівщині. «В містах і селах району їх працює 35 і всі вони мають значні залишки вкладів. Робітники, колгоспники і радянська інтелігенція Шепетівщини зберігають на вкладах близько 18 мільйонів 600 тисяч своїх грошових заощаджень», – писав старший інженер облуправління держтрудощадкас М. Торчинський у статті «Барометр достатку».
19 березня 1983 року на шпальті шепетівської міськрайонки вийшов теплий відгук ізяславського письменника Василя Кравчука про Федора Маківчука – редактора українського журналу сатири і гумору «Перець» – із нагоди його 70-річчя. «Маківчукового фейлетона не сплутаєш з чимось іншим. Кожне його слово, як кажуть, стріляє і б’є без промаху в ціль. Його твори – це сатирична прополка ниви нашого життя. Досить назвати кілька назв, – зауважив Василь Іванович, – щоб у читача склалося враження, про що йдеться у гуморесках та фейлетонах Маківчука: «Пророк із Святошина», «Мурло», «Кошмар моєї жізьні». А «Смішинки-перчинки» близькі до народних усмішок і читаються з гарним настроєм.
Федір Юрійович Маківчук редагував журнал «Перець» сорок років поспіль – від 1946-го до 1986-го. На піку його кар’єри щотижневий наклад цього видання сягав 2 мільйонів 200 тисяч (!) примірників.
24 березня 1994 року «Шепетівський вісник» опублікував лист групи пенсіонерів, яка поцікавилася у міськсоцзабезу, «чому ті, хто одержує пенсію у перших числах місяця, отримують її регулярно, а ті пенсіонери, термін одержання пенсії яких наприкінці місяця, отримують її із значним запізненням». На таке звернення начальник міськвідділу соцзахисту населення пояснив: «Створений пенсійний фонд України не забезпечує необхідною кількістю коштів для виплати пенсій. Щомісяця на це у місті йде майже 4 мільярди карбованців. Одних лише пенсіонерів нараховується 13 000. Справедливо зазначено, що пенсії затримано. Справді, у лютому понад 700 пенсіонерів вперше не отримали пенсій. Тому вирішено у березні розпочати виплату пенсій саме з них».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.