29 березня 1989 року наша міськрайонка розкритикувала кафе, що працювало на другому поверсі Шепетівського автовокзалу: «Небажана «Зустріч». Саме так висловився про кафе з такою назвою один із пасажирів. Була шоста година вечора – час, коли на автостанції збирається чимало пасажирів. У надії щось перекусити вони піднімалися в кафе, але тут же залишали його. Ні пиріжків, ні виробів з м’яса, ні безалкогольних напоїв не було. У брудній вітрині лежала лише купка копченої ставриди, вкрита цвіллю, з неприємним запахом. Поруч сирок і одне-єдине варене яйце. На вітрині у тарілці лежало кілька надломлених пиріжків, якими хоч гвіздки забивай, і не першої свіжості пряник «Медовий». Не густо й на запилених полицях».
25 березня 1907 року часопис «Dziennik Kijowski», який видавався польською мовою у Києві виходцем із Грицева Грохольським, надрукував кореспонденцію свого славутського власкора, у якій йшлося про необхідність реформування місцевого суспільного життя.
«Єдина мрія кожного нашого провінціала – хоча б раз на рік вирватися зі свого оточення і поїхати в місто, на кілька днів вдихнути іншу атмосферу, розважитися, побачити щось цікаве чи повчальне і запастися духом на довгі-довгі дні провінційної духоти. Але потрібно думати і про бідних людей, тих робітників, котрі в поті чола заробляють собі на шматок хліба. Бо вони не можуть і не вміють собі організувати розваги.
Подивіться лишень на нещодавні розваги славутської робітничої молоді: бійка, лайка, нерідко до палиць і ножів доходило, розпусні розмови. Одні грають на останню копійку, інші – її пропивають. Треба звернути увагу на цей прошарок людей. Власники і адміністратори різних фабрик та промислових заводів повинні зрозуміти, що коли позбавити робітника поганих впливів, він працюватиме на їхнє благо», – читаємо у замітці Novusа.
У другій половині березня того ж року згадане видання поділилося спостереженнями за тим, як причетні до курортної галузі містечка Славути зустрічають прихід весни: «Всі ті, хто орендує будиночки для літнього відпочинку, з нетерпінням чекають теплих днів, щоб якнайшвидше розпочати ремонт та оновлення своїх приміщень. Підприємливі люди, які живуть за рахунок приїжджих гостей, уважно стежать за подіями у державі. Адже торішній розпуск Держдуми у Російській імперії зумовив сезонний колапс: починаючи з восьмого липня всі дачники поспіхом покинули Славуту, побоюючись страйків і заворушень».
18 березня 1911 року газета «Рада» інформувала про випадок отруєння у Ляхівцях (нинішнє селище Шепетівського району) завідувача двокласною школою. Потерпілому, якого звали О.Н. Мирончуком, було всього лише 26 років. Щоб піти на той світ, цей юнак скористався морфієм – сильним опіоїдом, що міститься у снодійному маку.
28 березня 1932 року мешканець села Модестівки (нині – Берездівська громада Шепетівського району) Йосип Граєвський у письмовому зверненні виклав причини, через які хотів продовжувати належати до радянського колгоспу: «В 1907 році я поїхав в Америку, де пропрацював на підприємстві до 1913-го. Після цього повернувся додому, оженився, купив 5 десятин землі. Реманенту і хати я зовсім не мав і не мав за віщо купити, бо стратив усі гроші на землю. По цьому мусив залишити жінку з дитиною в сусідах і знову ж поїхати до Америки. Приїхав звідти у вересні 1921 року. Зразу ж взявся за господарювання, поставив хату, клуню, хліва, купив коні й увесь сільськогосподарський реманент. Але восени 1927 року в мене все погоріло, залишилась тілько одна хата. 1931 року вступив в Модестівський колгосп. Мав тоді 8,25 десятин різнорідної землі. Недавно правління колгоспу не знати з якої причини виключило мене з колгоспу. Прошу з цим розібратися і залишити мене у колгоспі надалі».
25 березня 1955 року читачка «Шляху Жовтня» Тетяна Кирилюк закликала зі шпальти видання відкрити нову автобусну лінію між Шепетівкою і селами лісової смуги – Дубіївкою, Майдан-Лабунем, Городнявкою та іншими. «Було б доцільно сполучити автобусом Шепетівку та Новоград-Волинський. Відкриття цієї лінії сприяло б посиленню підвозу сільськогосподарських продуктів до нашого райцентру, дало б значні прибутки у державний бюджет», – агрументувала жінка.
28 березня 1958 року наша міськрайонка представила читачам кращу телефоністку Шепетівщини. За версією видання, нею була працівниця райконтори зв’язку Лідія Бондаренко. На той момент жінка трудилася телефоністкою другого класу, мала сім років безперервного стажу. «Швидко і ввічливо обслужує абонентів. Коли той або інший абонент зайнятий, жінка без нагадування через кілька хвилин його викличе», – акцентував часопис.
До речі, портрет Лідії Бондаренко, поряд із портретами інших «кращих людей району», прикрашав кінотеатр ім. М. Островського.
У другій половині березня того ж року в Шепетівці стартували будівельні роботи для пуску другої черги Шепетівської паротурбінної електростанції. Споруджувався фундамент для встановлення другого турбогенератора, якого вже було доставлено на електростанцію, прокладався водопровід.
Пуск другої черги цієї електростанції планувався у поточному році. За розрахунками, після пуску другої черги потужність електростанції мала збільшитися вдвічі. На проведення будівельних робіт було відпущено 1 мільйон 700 тисяч карбованців.
22 березня 1960 року «Шлях Жовтня» розповів про новацію у педагогічній практиці шкіл району – там розпочали роботу так звані групи з продовженим днем. Дві таких групи відкрилися й у Серединецькій середній школі. Вони призначалися для учнів 1–7 класів. «Перші дні навчання і виховання учнів з продовженим днем показують хороші наслідки. Діти в цих групах одержують гарячі обіди. Після обіду – відпочинок і підготовка уроків під керівництвом учителів. Створення груп з продовженим днем позитивно впливає на підвищення успішності учнів, особливо тих, які відставали у навчанні», – схвально констатувало видання.
31 березня 1998 року «Шепетівський вісник» обурювався «досягненнями» місцевих мисливців за кольоровими металами: «Ще не втихомирився ажіотаж навколо крадіжок металевих табличок з надгробних пам’ятників і огорож на кладовищі, як новітні вандали взялися за перетворення в «живі» гроші і окремих елементів Алеї Слави. Звичайно, в основі цих ганебних для суспільства вчинків стоять реалії, породжені самим суспільством. Безгрошів’я, спокуса легкої наживи на тлі загального злиденного існування знівельовує духовність, вагу культурного середовища в житті людини. Для крадіїв було, мабуть, байдуже, що Алея Слави задумана для збереження пам’яті про героїв минулих подій. На лом пішло 6 бронзових основ для кріплення портретів по 10-15 кг у кожній».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.