17 грудня 1997 року «Шепетівський вісник» вийшов із резонансною статтею «Секс-сервіс – надурняк?!». У ній йшлося про нову модну форму шахрайства – розмови про інтимні справи по «провідному» телефону. Тим шепетівчанам, хто «затягував» таке спілкування із закордонними красунями чи просто власниками ніжних голосів (бо ж Інтернет ще поширення не набув, та й «Вайбер» ще не вигадали), надходили астрономічні рахунки від райвузла електрозв’язку за міжнародні телефонні розмови. Наприклад, слюсар одного з підприємств Шепетівки наговорив із «секс-сервісом» на 151 мільйон купонів (це трапилося ще до грошової реформи 1996-го, коли набули поширення гривні). Тож чоловіку довелося відшкодовувати своїй організації збитки, адже скористався її телефоном. Але та йому не пробачила і все одно звільнила.
23 грудня 1900 року шепетівський цукровар, граф Йосиф Потоцький учергове «вляпався в історію» – газета «Кіевлянинъ» написала про вбивство його лісника. Подія сталася у селі Плесні (нині це Шепетівська громада). Там чоловіка «відправили на той світ» невідомі вистрілом із рушниці через вікно. У злочині запідозрили місцевих селян-братів Кирила й Єфима Кривопішених. І ось чому. Слідчі провели експеримент – порівняли сліди під вікном, залишені одним чоловіком у постолах, а іншим – босоніж, із формою ніг братів. Усе співпало. Відтак, обох підозрюваних заарештували.
24 грудня 1909 року київська газета «Рада» підтвердила, що у придорожній корчмі, на шляху до містечка Любар (тепер – селище, центр однієї з громад по-сусідству з Шепетівським районом), розбійники зарізали п’ятьох євреїв. У цих своїх жертв нападники поцупили кругленьку, як на ті часи, суму – 500 рублів. Корчму спалили. Втім, дружині корчмаря вдалося утекти. Вона ж і «заявила» до поліції, після чого впізнала усіх затриманих кривдників.
31 грудня 1910 року читачі згаданого часопису дізналися, яка «передноворічна» драма сталася у містечку Славуті Волинської губернії (нині – в Шепетівському районі). Міщанка Левицька на своїй «кватирі» влаштувала вечорниці. Коли вони вже були у розпалі, в дім почали «ломитися» запізнілі сільські парубки. 23-річний учасник вечорниць Іван Бахтійчук вийшов, щоб утихомирити галасливих прибульців. Але ті, маючи славу розбишак, образилися й розпустили кулаки. У процесі з’ясування стосунків Іван Прокопчук і Микола Ричков випадково убили Бахтійчука. Обох гості Левицької «здали» слідчому. Чи продовжилися вечорниці після цього інциденту далі, газета не повідомила.
Наприкінці грудня 1930 року в селі Михайлючці вдруге обрали головою «німецької національної сільради» члена КП(б)У Гната Шварца. Він зажив слави запеклого прибічника новоствореного колгоспу, став символом прискореної колективізації сільського господарства, а отже лютим ворогом колишніх великих землевласників у Шепетівському районі.
Гнат Савелійович, попри свою молодість (32 роки), на той час був далеко не простою людиною. «За собою» уже мав досить солідний «бек-граунд». У роки Першої світової війни Шварц, як австро-німець, воював на боці Австро-Угорської імперії проти Росії. Після завершення війни перебував у італійському полоні. На початку 1920-х років за загадкових обставин опинився на роботі в радянській спецслужбі – ОГПУ СРСР. 1924-го звідти перейшов на Шепетівську митницю, де трудився п’ять літ. Після того займав різні державні посади у Шепетівській окрузі, звідки його відрядили «піднімати» радянський лад у Михайлючці.
Проте надовго у цьому селі Гнат Шварц не «прижився». У вересні 1931 року його там убили невідомі. Пам’ятник Шварцу (а також ще одному тодішньому «колективізатору» із села Городища – Котіку) досі стоїть на території Шепетівського міського парку культури та відпочинку.
30 грудня 1931-го часопис «Шлях Жовтня», підбиваючи підсумки року, який минав, зазначив: «1931 рік в корені змінив лице м. Шепетівки, перетворивши це торгашеське дрібно-буржуазне містечко, що не мало господарчих перспектив, на соціялістичне місто. Замість 600 розпорошених селянських господарств тут зараз є два колгоспи – «Червоний орач» і «Озет». Численні кустарі об’єдналися в артілі – кравців, чоботарів та інших. Шепетівка перетворюється на значний культурний центр, де є 3 технікуми, радпартшкола та інше. 1932 року місто буде мати ряд нових культурних установ: закінчується побудова нового педтехнікуму, нового звукового кіна, завершується зведення водогону. Споруджено буде курорт на залізнуватих джерелах бувшого графа Потоцького. Починаємо будувати нову поліклініку. Шепетівська лікарня – це такий заклад, що ним може гордитися самий навіть великий промисловий центр. 1932 рік для наших колгоспів стане роком широкого будівництва господарчих будівель вартістю до 1 мільйона карбованців. Кожна нова короварня, свинарник, конюшня буде великою справою у боротьбі за соціялізм».
27 грудня 1939 року згадане видання представило на своїй шпальті нотатки шепетівчанина Д. Гутмана про те, як у місцевому Палаці піонерів і жовтенят готуються до свята новорічної ялинки. Керівник струнного гуртка товариш Едельштейн розучив із гуртківцями нові пісні «В путь дорожку дальнюю», «Винтовка». Підопічні очільника духового оркестру товариша Удера навчилися виконувати «Інтернаціонал». Двадцять юних фізкультурників під опікою керівника відповідного гуртка товариша Штіфзона опанували «складні комбінації на паралельних брусах, турніку, трапеції». Танці «Яблочко», «Бесідка», «Неаполітанські ночі», «Кабардинка» освоїли вихованці балетного гуртка товариша Лінніка. Піонерів і жовтенят, задіяних у святі новорічної ялинки, заохотили перспективою поїздки із концертом до Острога в перший місяць нового, 1940 року.
31 грудня того ж року Шепетівське держкіно імені Дзержинського (так називався тодішній міський кінотеар) з нагоди зустрічі нового року влаштувало великий бал-маскарад. Окрасою святкової програми значився «естрадний концерт державної філармонії естради та цирку» з «танцями, конфеті й серпантином». Кожні 20 хвилин на великому кіноекрані демонструвалися кіножурнали Союзкінохроніки про досягнення – справжні та надумані – у різних куточках Країни Рад. Також учасників балу-маскараду звеселяв джаз-оркестр, можна було «заправитися» у буфеті. Але, що найголовніше (і на цьому наголошувалося у рекламі заходу), приміщення опалювалося, там працювала роздягальня.
31 грудня 1974 року газета «Шляхом Жовтня» надрукувала репортаж із оранжереї станції Шепетівка. Колись цей заклад площею 170 квадратних метрів (нині не існує) забезпечував розсадою й усілякими квітами не лише всі «підходи» до вокзалу, але й додавав краси сусіднім станціям. «Доцвітають ніжні хризантеми, жовтаво-гаряче квітне кімнатний клен. Цинарії, примули, калли, герань, гортензії. Ростуть й троянди – цариці усіх квітів», – читаємо про зимову оранжерею.
24 грудня 1985 року цитований вище часопис звинуватив Шепетівське підприємство пасажирських перевезень 22402 у низькій якості обслуговування городян. Особливо багатьом громадянам допікало те, що невелика кількість автобусів виходила на маршрути. Через це на зупинках, траплялося, скупчувалося по сотні пасажирів. Одна із зазначених причин цього явища ну просто вражає: завершувався останній рік радянської п’ятирічки, тому підприємство пасажирських перевезень держава обмежила у лімітах пального.
28 грудня 1991 року читачі «Радянського Поділля» дізналися, що турбувало різних депутатів Шепетівської міськради у житті міста. Одні з них нарікали на «неякісну продукцію маслозаводу, що надходить у магазини, порожні полиці крамниць, зростання злочинності, спекуляцію, погані дороги, бруд». Інші обурювалися, чому в Шепетівці така низька якість водопровідної води, «продають цукор по талонах», а у великому магазині «Подолянка» (нині – не існує) виявили недостачу на «кругленькі» 4 тисячі карбованців. До поля зору одного народного обранця потрапив і місцевий кооператив «Темп». Він висловив подив, чому Білокриницький цегельний завод, який був споруджений за кошти колгоспів і належав Шепетівському міжгоспбуду, передали кооперативу. А ще декого вражало, з якого дива місцевий виконком придбав не ротатор за 300–500 карбованців, а «японський ксерокс, заплативши 90 тисяч». Скаржилися й на «розбухання» управлінського штату міського і районного виконкомів, комунальних служб міста. «Маса чиновного люду щось пише, лічить, складає, бере участь, звітує, заперечує, дозволяє… І разом з тим палить по коридорах і кабінетах цигарки, п’є каву або чай, вештається по місту або стоїть біля прилавків за дефіцитом», – читаємо у статті.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.