17 грудня 1958 року зі шпальти «Шляху Жовтня» батьків міста Шепетівки закликали краще виховувати дітей. При цьому наводилися приклади їхньої поведінки, яку належало «підкоригувати».
Так, біля клубу цукровиків вечорами хлопчики віком 11 – 13 років стріляли з рогаток по перехожим. Вони ж побили вікна у лазні цукрокомбінату. Одного разу котрийсь із цих хлопчиків з рогатки розбив вікно у начальника автоколони згаданого підприємства товариша Федорчука. «Дотепники» ледве не виламали двері у помешканні пенсіонера Антона Дуди. Також підлітки регулярно «відвідували» садибу шепетівського колгоспу «Більшовик», де цупили капусту й продавали її домогосподаркам. Не раз і не два хлопчики виносили мішками зі складу цукрокомбінату вугілля. Його спродували, а на виручені кошти купували цигарки.
20 грудня 1909 року київський часопис «Рада» зафіксував кілька підпалів майна в Заславському повіті Волинської губернії, до якого входило й наше містечко Шепетівка. Так, у фільварку пана Яхимовича біля містечка Корниці (нині – село Білогірської громади Шепетівського району) невідомі зловмисники спалили «скирту необмолоченої конюшини». А у селі Білижинцях (теперішня Ізяславська громада Шепетівського району) вогонь «з’їв» клуню із зерном. Як встановили слідчі, у такий спосіб місцевий житель Є. Горпинюк помстився своєму родичеві Р. Возному за якусь побутову кривду.
24 грудня 1911 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Грохольський, повідомила: Волинський губернатор дозволив Заславській добровільній пожежній дружині влаштовувати виступи у громадських місцях. Усі кошти, зібрані під час показу обладнання та вправності користування ним, добровільна пожежна дружина мала право витрачати на власний розсуд.
20 грудня 1912 року часопис «Рада» висміяв спробу Заславських повітових земських зборів перейменувати місцеве село Мазепинці на Романовское (на честь московитського роду Романових, з якого походив імператор Микола ІІ). Як припустило видання, таке рішення провладні земські діячі (серед яких були й представники Шепетівської волості) хотіли ухвалити, бо гадали, що село назване на честь неугодного російським самодержцям українського гетьмана Івана Мазепи чи його роду. Насправді ж, конкретизувалося у газеті, «ті Мазепинці, що колись були власністю родини гетьмана Мазепи, стоять в зовсім иншому закуткові нашої землі».
Проте село Мазепинці, яке мали на увазі учасники земських зборів Ізяславського повіту, таки не уникнуло перейменування. Це сталося за радянської влади – 1946 року. З тих пір і донині воно відоме як Ключівка. Наразі це село є частиною Антонінської громади Хмельницького району Хмельницької області. Що ж до істинного гетьманського села Мазепинці, то такий населений пункт існував раніше й існує нині на Київщині.
25 грудня того ж року у згаданій газеті йшлося про сумну долю «великого млина» промисловців Сангушків, який розташовувався у Заславі. Під час великої пожежі ця споруда, де зерно розмелювали на борошно, згоріла. Як наслідок, серед зими чимало працівників млина втратило свої робочі місця.
У новий, 1933 рік Шепетівка вступала із новим «звуковим кіно». Цю споруду звели в місті за два роки. Кінотеатр складався не лише із зали, де демонструвалися фільми. У ньому також були «синя», «зелена» та «червона» кімнати, які слугували, відповідно, за лекційну залу, читальню та буфет. Були й кімнати «електро-фото», для адмінперсоналу та навіть спеціально відведене приміщення, де можна було затягнутися цигаркою чи сигаретою.
Керував зведенням цього «звукового кіна» товариш Олійник.
27 грудня 1952 року міськрайонка опублікувала графік обслуговування «звуковими кінопересувками» сіл Шепетівського району на січень 1953-го. Загалом таких автомобілів із апаратурою для демонстрації кінофільмів було п’ять. Наприклад, перше авто, з кіномеханіком товаришем Качанівським, мало обслужити жителів Красносілки, Березни, Великої Решнівки, Косої Решнівки, Серединців й Городища, показавши їм у різні дні січня кінофільми: «Серця чотирьох», «Подвиг розвідника», «Адреса невідома», «Новачки на стадіоні», «Білий клик». Того ж місяця кіномеханік товариш Паламарчук із кінопересувкою № 2 мав доставити для перегляду мешканцями Городнявки, Заморочення, Дубіївки, Майдан-Лабуня, Хмелівки, Цмівки й Купина кінострічки «Подвиг розвідника», «Серця чотирьох», «Біліє парус одинокий», «Непрошені гості». Січневий репертуар для Пашуків, Вовківців, Вовківчиків, Жиленець, Плесни та Пліщина підготував кіномеханік кінопересувки № 3 товариш Лавренюк. Це були фільми: «Білий клик», «Новачки на стадіоні», «Серця чотирьох», «Подвиг розвідника», «Адреса невідома».
28 грудня 1955 року дописувач С. Кузьминський ознайомив читачів «Шляху Жовтня» із тим, як пройшов передноворічний концерт у бригадному клубі села Лозичного на Шепетівщині. «Фішкою» заходу, який відбувся у переповненій залі клубу, стали виступи гуртків художньої самодіяльності Судилківського сільського клубу. «На концерті з художнім читанням виступив колгоспник Володимир Джеря, який прочитав гумореску Степана Олійника «Репетиція» та байку К. Крапиви «Дід і баба». Тепло колгоспниками був зустрінутий Володимир Андрощук. Він прочитав вірші Платона Воронька «Я славлю партію», М. Ісаковського «Мій рідний край» і гумореску Степана Олійника «Панькове горе». Драматичним гуртком сільського клубу поставлено п’єсу Г. Ягнеса «Хижак у западні». Добре виконали свої ролі учасниці драматичного гуртка колгоспниці Людмила Дідусь, Лідія Кузьминська, Володимир Пипич, Михайло Лінник», – читаємо у замітці.
25 грудня 1974 року читачі міськрайонки дізналися про модний, як на ті часи, почин, що його підхопила Шепетівська середня школа № 1 ім. М. Островського. В цій освітній установі розпочали збір книг для комплектування бібліотек будівельників «всесоюзної будови» – Байкало-Амурської магістралі. Перша партія книг, зібраних юними комсомольцями, піонерами й жовтенятами, мала надійти будівельникам уже до новорічного свята.
22 грудня 1981 року в «Шляхом Жовтня» розхвалювали досягнення Шепетівського лісгоспзагу – підприємство уже відвантажило за різними адресами 40 тисяч ялинок. Лісові красуні доправили залізницею в Кіровоградську, Одеську, Миколаївську та Донецьку області. За планом до настання Новорічних свят передбачалося відправлення за різними адресами ще такої ж кількості ялинок.
20 грудня 1997 року читачі «Шепетівського вісника» дізналися, що у село Судилків прийшов природний газ. З цієї нагоди на подвір’ї місцевої загальноосвітньої школи відбувся мітинг. На ньому, серед інших, виступив голова правління колективного сільгосппідприємства «Урожай» М. Маринін, котрий добивався проведення газу в село у Києві, Хмельницькому та інших містах. Голова села І. Козлов подякував голові правління ВАТ «Шепетівкагаз» В. Турінському за сприяння тому, щоб у оселях судилківчан загорілися «голубі вогники». Було відзначено роботу газовиків, котрі прокладали трубопровід, а саме слюсарів Олега Сільвестра, Івана Кушніра, Миколи Чижинського, Василя Добрянського, Олексія Кордонця, Володимира Терезюка, Миколи Савчука, зварювальників Олексія Мороза, Віктора Медведчука, Миколи Дубінчука та інших.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.