20 грудня 1925 року, коли в нашій державі тривала українізація держапарату, газета «Шлях Жовтня» сварила чиновників цілої низки установ і організацій Шепетівки за вперте використання російської мови. Особливо зволікали з переходом на українську мову в місцевій райспілці, представництві Цукротресту, осередках пошти, Держвидаву та Волиньбуду. А ще тривала українізація вивісок і штемпелів.
30 грудня 1901 року київська газета «Кіевлянинъ» попереджала, що через погодні умови, не притаманні для кінця першого місяця зими, вкрай «розквасилися» дороги, а тому на поїздку від містечка Полонного до центру Старокостянтинівського повіту йде від 18 до 20 годин. Цим шляхом завдовжки 48 верст тоді користувалося багато старокостянтинівців, адже саме в Полонному розташовувалася найближча до них залізнична станція. «Глинистий грунт, яким в’ється поштова дорога, перетворився у тісто, в якому коні вгрузають по коліна. Вже неодноразово пасажирам доводилося самотужки витягувати десь під горбом свої старомодні тарантаси, що «тонули» у драглистій «трясовині». Доставка товару в Старокостянтинів щодня запізнюється на 8-10 годин. А київські газети туди доходять на третій, а то й на четвертий день», – нервував кореспондент часопису «Кіевлянинъ».
Для порівняння, в другій половині грудня наступного, 1902 року в нашій місцевості панували тріскучі морози. Лід настільки скував водойми, що зупинилися десятки річкових млинів. Внаслідок цього на 20–25 % зросли ціни на житнє борошно. Дехто з місцевих селян у пошуках борошна їздив навіть аж до Бердичівського повіту. Проте від незвичного морозу був і «плюс» – ринки заполонила дешева риба, яку легко ловили в ополонках. Про це читаємо у числі згаданої київської газети від 18 грудня 1902 року.
16 грудня 1925 року газета «Шлях Жовтня» описала колоритні пригоди, які трапилися під час весіль у двох селах – Пашуках (тоді входило до Славутського району) й Теліженцях (нині є складовою Сахновецької громади Шепетівського району). На весіллі у першому з поселень «громадянин М. Красномовець почав чванитися своїм наганом і поранив одного демобілізованого червоноармійця, що добровільно прослужив 6 років». А «пасажири» весільної підводи, яка їхала Теліженцями, не надали на вимогу молоді двадцять карбованців і відро горілки. Відтак, обурені й розгарячілі молодики побили «нахабних» сватів й «підвідчиків» залізними палицями.
18 грудня 1943 року газета німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» нагадала читачам про заборону привезення, випускання, вивезення, розведення голубів. «Кожен громадянин зобов’язаний повідомити найближчі німецькі установи про чужі голуби, що залетіли до нього, про поштові з кільцями і гільзами донесення голубів, а також про знайдених мертвих і поранених голубів», – читаємо в оголошенні. Відповідне розпорядження, яке не розповсюджувалося на голуб’ятні вермахту, структур СС і поліції, осередки Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, діяло на території Рейхскомісаріату «Україна» ще з кінця жовтня.
19 грудня 1967 року в «Шляху Жовтня» йшлося про необхідність більш раціонально використовувати багаті надра Шепетівщини. Наш район називали «краєм граніту та вапняків», а відтак, для «наближення» цих корисних копалин до народу, заохочувався їхній видобуток на колгоспних кар’єрах. Приміром, вапнякове каміння добували в колгоспі «40-річчя Жовтня». Виробництво цегли з місцевих глин налагодили на заводах, що «куріли» на території колгоспів Судилкова, Великої Решнівки й Серединців. Втім, газета також закликала колективні господарства району до видобутку граніту, бо його бракувало для будівництва доріг, житла, тваринницьких приміщень. До речі, філії об’єднання «Сільгосптехніка» заготовляли для колгоспних ланів ще й цінне викопне «добриво» – торф. Утім, із виконанням планів заготівель були хронічні проблеми. Так, грицівське відділення «Сільгосптехіки», яке повинне було заготовити для артілі ім. Суворова 10 тис. тонн вказаної енергетичної сировини (1/7 плану району на 1967 рік), із цим завданням не впоралося й видало «на гора» в 20 разів менше. Не надто виконували «техніки» й нормативи щодо перевезення торфу безпосередньо на колгоспні поля.
23 грудня того ж року міськрайонка вихваляла Шепетівський харчокомбінат за дострокове виконання річного плану з виробництва сидру й різних напоїв. Як виявилося, популярного слабоалкогольного напою, що утворюється в результаті бродіння яблучного соку, який насичений киснем, харчовики виробили на 2500 пляшок більше, ніж планувалося. Також протягом року комбінат освоїв багато нових видів продукції. Серед них – кавовий напій «Мокко», безалкогольні напої «Здоров’я», «Спортивний», «Ранок». Наприкінці 1967-го у торговельній мережі міста Шепетівки мали з’явитися й такі новинки для пиття та «запивання» у свята як «Мрія», «Молодіжний».
25 грудня 1993 року «Шепетівський вісник» підбив підсумки річної роботи так званого пункту із захисту споживчих прав (у народі – «митниця»), що діяв на місцевій залізничній станції. За задумом влади, цей пункт мав перешкоджати вивезенню товарів народного споживання у великих обсягах за кордон. Проте насправді він перетворився на осередок, представники якого нахабно порпалися у великих сумках і мішках містян-«човників», котрі везли поїздами у Росію дефіцитні там продукти та спиртне на продаж, щоб врятуватися від безгрошів’я чи заробити за умов економічної кризи в Україні. Так, упродовж січня – листопада 1993-го через перевищення норм вивезення їжі та випивки працівники пункту затримали 454 особи. У них вилучили всіляких смаколиків на «кругленькі» 701 мільйон 202 тисячі купоно-карбованців. Зокрема, вершкового масла «реквізували» понад 3800 кілограмів, цукру – більш ніж 530 кг, а горілки – 312 літрів. Цікаво, що часто-густо у зведеннях «митників» фігурувала якісна й популярна серед московитів продукція Шепетівського м’ясокомбінату. Наприклад, одного разу брат і сестра, котрих затримали, мали намір вивезти до Москви 120 кілограмів яловичої печінки. А один безробітний, яким теж зацікавилися «митники» на залізничному вокзалі, мав «при собі» на продаж московитам 54 кілограми копчених ковбас і сосисок.
22 грудня 1998 року запроваджено перехід на 100-відсоткове відшкодування населенням Шепетівщини вартості комунальних послуг (квартплата, опалення, водопостачання, водовідведення). Підстава – вихід Постанови Кабінету Міністрів України № 939 «Про вдосконалення системи держрегулювання розміру квартплати та плати за утримання будинків і прибудинкових територій». До появи цього нормативно-правового акту рівень обов’язкового відшкодування населенням комунпослуг (через те, що вони були багатьом «не по кишені») складав 80%.
Підготував
Володимир КОВАЛЬЧУК.