18 липня 1925 року газета «Радянська Волинь» обурювалася, що сільрада Хоровця (нині – село в Улашанівській громаді Шепетівського району) не дбає за чистоту вулиць. «Куди не повернись, скрізь по вулицях у Хоровцю лежать здохлі гуси. А коло колодязів такі калюжі з болотом, що аж приступити не можна. Од такого бруду може виникнути якась пошесть, як от черевний тифус чи що», – застерігав сількор Всевидящий у замітці «Не дбають за охорону здоровля».
17 липня 1900 року газета «Кіевлянинъ» інформувала, що у Заславському повіті Волинської губернії (до якого входила і наша Шепетівка) вже відкрито двадцяту за рахунком чайну-читальню. Цього разу новий заклад відчинив двері для любителів безалкогольного відпочинку в селі Сульжині – одному з волосних центрів Заславського повіту, який за часів землевласника Домініка Заславського (у XVI столітті) називався містом Сульжинці. Будівлю спорудили на кошти повітового комітету піклування про народну тверезість із каменю. Локацію для чайної-читальні обрали у центрі села – між приходською церквою та волосним правлінням. У повідомленні також додано, що при заїзді до міста Судилкова (нині – село) з боку Шепетівки з’явилася «ажурна» католицька каплиця, а свою Святотроїцьку церкву судилківці «обперезали» масивною огорожею із чавуну.
28 липня 1905 року згадане видання співчувало жителеві тодішнього нашого Заславського повіту Пилипові Верхогляду. Коли він їхав так званим змішаним поїздом № 32, то настільки «невдало» перейшов із вагона у вагон, що потрапив під колеса і розробив собі стопу правої ноги. Потерпілого «згрузили» на станції Михайленки – проміжній станції на лінії Шепетівка–Козятин. Там йому надали першу допомогу, після чого завезли у найближчий «галузевий» медичний заклад – Бердичівський залізничний приймальний покій.
27 липня 1908 року київський часопис «Рада» дивувався методам виживання бувшого священника на прізвище Прокопович. Одного разу цей чоловік поважних літ зайшов за милостинею до «дачника» на станції Хролин неподалік Шепетівки. Перед тим, як попросити копійчину, Прокопович показав «свідоцтво на право жебрати» за номером 126, видане у травні 1907-го. У цьому документі вказувалося, що власник є колишнім священником, котрий уже 14 років як не править Службу Божу. Тож, як виявилося, весь цей час він годувався сам, годував дружину і трьох дітей «виключно тільки милостинею».
18 липня 1943 року двоє жителів хутірця Крижова Буда (розташовувався біля дороги в бік села Корчика, нині не існує) через газету німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» розшукували своїх коней. У Марцина Данилюка пропав «кінь білий, гречкуватий, 12 років, середнього росту». Значно менше надії на знайдення пропажі з власного двору мав Микола Андрощук. Адже лоб його коня «п’яти років, масті гнідої» був «позначений» «візерунком» із шерсті, що здалеку нагадував зірку.
17 липня 1968 року міськрайонка, з посиланням на дані державтоінспекції, повідомила, що в Шепетівці зареєстровано 152 легкових автомобілі та 1220 мотоциклів. На перевезеннях пасажирів містом працював 21 автобус і 9 таксомоторів. Всього діяло 4 автобусних маршрути.
25 липня 1970 року в статті у «Шляхом Жовтня», присвяченій розвитку закладів торгівлі у Шепетівці, йшлося: «В місті за останні два роки збудовано і відкрито 7 торговельних одиниць. Серед них – один з кращих універмагів змішторгу «Дружба» на 75 робочих місць. Комбінат громадського харчування відкрив хороший магазин кулінарії, при ресторані «Ювілейний» – кафе. Через декілька днів запрацює варенична на 60 посадочних місць. На колгоспному ринку появилося ще декілька магазинів міськоопторгу. У міських і багатьох сільських магазинах впроваджено нові прогресивні форми торгівлі. Багато їх переведено на самообслуговування».
24 липня 1985 року згадана газета описала початок робіт зі спорудження в центрі Шепетівки плавального басейну: «На проспекті Леніна вже виконані земляні роботи, вкладені перші кубометри бетону під майбутній міжшкільний критий плавальний басейн. Його будують підприємства і організації міста. Безпосередньо тут зайнятий завод тракторних втулок. Активну участь у спорудженні басейну беруть ЖЕК, БМУ облспоживспілки, які виділяють будівельні механізми, іншу техніку».
27 липня 1995 року головний інженер Шепетівської колійно-машинної станції М. Кондратюк нагадав читачам «Шепетівського вісника», що підприємство відзначило 30-ліття. З цього приводу автор публікації повідомив: за свою історію КМС власними силами збудувала 3600 квадратних метрів житла. У 220 квартир переселилися колійники, в тому числі й ті, хто тимчасово проживав у вагончиках. За даними головного інженера, організація продовжувала споруджувати новий санітарно-побутовий корпус із душовими та сауною. На одного працюючого в середньому за рік припадало по 560 метрів відремонтованих колій. КМС обслуговувала залізничні дільниці від Здолбунова до Фастова і від Старокостянтинова до Хмельницького.
27 липня 2000 року наша газета привернула увагу до загальноміської проблеми – Шепетівське кладовище регулярно обкрадали невідомі. Вони, у «погоні» за кольоровим металом, хвацько нищили хрести, «розкурочували» огорожі. Директор комунального підприємства благоустрою міста В. Петренко на одне із запитань шепетівчан з приводу цього «сам почав нарікати, мовляв, не спроможний нічого зробити», а відтак порадив звертатися до керівників місцевої громади.
24 липня 2008 року «Шепетівський вісник» повідомив про відкриття та освячення приватного медичного центру «Сіліцея» на проспекті Миру, 14. Як зазначено у замітці, заклад створено насамперед для профілактики захворювань і пропаганди здорового способу життя. «Невдовзі прийом проводитимуть реабілітолог, психотерапевт, голкорефлексотерапевт, діагностик, кардіолог, гомеопат, невролог, терапевт, окуліст, педіатр, косметолог», – йшлося там.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.