18 липня 1907 року газета «Dziennik Kijowski», яку видавав польською мовою у Києві виходець із Грицева Володимир Грохольський, патетично писала про гастролі славнозвісного «Селянського оркестру» Кароля Намисловського у завше сонному курортному містечку Славуті.
Згаданий композитор і скрипаль вважається творцем найстарішого симфонічного оркестру в історії Польщі. «Фішками» митця був постійний пошук талантів, які вправно грали на музичних інструментах, серед пересічних селян, а також написання музики на основі народного фольклору. Вже у 1880-х роках його оркестр тріумфував на найпрестижніших сценах Франції, Австро-Угорської та Російської імперій.
«У Славуті Намисловського зустріли оваціями. Композитору подарували гарний вінок із національними стрічками, а діти кидали йому під ноги квіти та зелень», – захоплювався репортер газети на псевдо Novus цією подією в липні 1907-го.
Щоправда, насолодитися виступом «Селянського оркестру» до кумисолікувального закладу князя Сангушка зійшлося не надто багато людей. Справа у тім, що з 20 червня до 10 липня у містечку безперервно дощило, а потім стовпчики термометрів опустилися до +8 градусів за Цельсієм. А відтак, чимало курортників, не витримавши таких незвичних «подарунків літа», чкурнули зі Славути у більш теплі краї.
27 липня 1910 року київський часопис «Рада» переказав кумедну історію, в яку потрапив єврей Борух Цікман родом із села Конотопа Ізяславського повіту Волинської губернії (нині – Михайлюцька громада Шепетівського району), назвавши того «живим мрецем».
Усе почалося з того, що Брацлавська міська управа повідомила управу Старокостянтинова про смерть вихідця звідти Б. Цікмана у місті Тульчині на Поділлі 12 липня 1867 року. Зважаючи на це, старокостянтинівська управа викреслила єврея з посімейного списку, зробивши помітку про його смерть. Дізнавшись про це, Цікман звернувся з проханням до Волинської губернської управи, аби йому «повернули усі права живої людини». Він, зокрема, зазначив, що давно мешкає не в Старокостянтинові, а в Острозі, причому без виїзду шістнадцятий рік поспіль, а також вдруге одружений. А ще єврей уточнив, що в Тульчині ніколи не був і не жив, а народився і виріс у селі Конотопі Ізяславського повіту.
23 липня того ж року згадане видання оприлюднило результати обстеження пасік у шести повітах Волинської губернії, в тому числі Заславському, до якого входило наше містечко Шепетівка. Відповідний «ревізійний» захід провів інструктор Волинського земства з бджолярства. Загалом на окресленій території він виявив 204 пасіки та 3696 вуликів. Із наявних пасік найбільше, а саме 92, належали «батюшкам та учителям», ще 76 – «селянам». «Пани» володіли лише тридцятьма шістьма пасіками. Інструктор зауважив, що «доглядають за бджолами ще по-стародавньому і мед здебільшого теж так добувають, себто підкурують сіркою». Мед бджолярі зазвичай реалізовували перекупникам, а ті його перепродували до Києва та Варшави. Ціна за пуд меду (16,4 кг) коливалася у діапазоні від 4 до 6 «царських» рублів.
18 липня 1931 року в селі Городищі Шепетівського району розпочався радянський суд над убивцями голови Городищенської радянської сільради Котіка. Цю справу розглядала виїздна міжрайонна сесія Житомирського суду під керівництвом Михайлюка. На лаві підсудних сиділи: Петро Заремба, Семен Вітвіцький, Антон П’яскорський, Семен Шпак (радянська влада їх цинічно обізвала «глитаями»). Державне обвинувачення у справі вів помічник прокурора Славутської дільниці Кальченко. Громадським обвинувачем був голова Судилківської сільради Артемчук. Захисники підсудних: товариші Трахтенберг і Цесенштейн. На адресу суду надходили численні письмові звернення від колгоспників, робітників і комсомольців Шепетівського району з пропозицією засудити вбивць Котіка до найвищої міри покарання – розстрілу. Про початок судового засідання проінформувала газета «Шлях Жовтня» в номері від 20 липня 1931 р.
18 липня 1933 року Рихард Шмідт, Альбер Штребель, Вернер Герц, Іонат Даузе, Адольфіна Шенінг та ще 90 колгоспників німецької національності із села Дерманка (нинішня назва – Михайлючка) Шепетівського району опублікували у міськрайонці «Шлях Жовттня» листа на захист робітників, які потерпають у Німеччині від «гітлерівської наволочі». Також селяни зазначили: «Наше німецьке село Дерманка – село суцільної колективізації, в колгосп імені Карла Лібкнехта об’єдналося вже 95 відсотків господарств. У колгоспі є молочно-товарова ферма на 290 голів худоби, свинарська ферма, короварня, стайня, два гамазеї на 30000 пудів хліба, пасіка, локомобіль, двигун, молотарка, 6 жниварок, 6 сінокосілок та інший реманент. Засіяли ми цього року 609 га».
Того ж дня 1933 року міськрайонка повідомляла про засудження радянським судом жительки села Пліщина П.Л. Рибюк. За те, що жінка на початку липня зрізувала колоски озимих на колгоспному полі (адже в Україні якраз лютував Голодомор), виїзна сесія Вінницького обласного суду засудила її до найвищої міри покарання – розстрілу. В хаті громадянки Рибюк ситі та нагодовані радянські нишпорки знайшли «аж» 4 кілограми колосків, натрапивши також на сліди обмолоту зерна.
У другій половині липня 1933 року гречані крупи на Шепетівщині, де шаленів штучно створений радянською владою Голодомор, були настільки дефіцитними, що через них потрапили у скандал навіть актори театру ім. Блакитного. Як розповіла газета «Шлях Жовтня» в номері від 20 липня, 180 кг гречаних круп, що надійшли у Шепетівський район з метою «розподілу між шкільними майданчиками», з ініціативи райпостача товариша Левіцького потрапили не дітям, а згаданим заїжджим театралам. Відтак, міськрайонка обурилася: «Оздоровчу кампанію дитинства зірвано!».
18 липня 1967 року міськрайонка повідомила про посилення владою Шепетівки боротьби із бур’янами. На виконання Указу Президії Верховної Ради УРСР міськвиконком створив громадську інспекцію на чолі з головою Л. Киркилевським. У разі порушення правил боротьби із зайвою рослинністю першого разу керівникам підприємств, установ та організацій на перший раз просто виносили попередження. Якщо ж ті й далі ігнорували бур’яни, їм загрожував штраф – від 20 до 30 радянських карбованців.
22 липня 1970 року читач «Шляхом Жовтня» розкритикував дерева, які росли обабіч вулиці Петровського (нині – Залізнична). Справа у тому, що там росли здебільшого височезні осокори. Крізь їхню густу крону до вікон будинків не доходило сонячне світло. Тому, на думку М. Гур’єва, на вулиці замість цих осокорів було б добре насадити яблуні, липи та акації.
27 липня 1985 року з нагоди Дня працівників торгівлі газета «Шляхом Жовтня» вмістила велику статтю про шепетівський універмаг «Дружба». Його колектив із 58 продавців очолювала В. Закревська. У матеріалі наголошувалося на великій ефективності роботи відділу верхнього одягу (керівник – Ірина Макаричева). Серед кращих продавців називалися: Галина Бондарук, Ганна Майданчук, Ніна Ляшун, Лідія Толстих, Катерина Тимощук. «Голосисті» жінки універмагу (ті, хто вмів гарно співати) входили до вокальної групи міського управління торгівлі.
24 липня 2001 року кореспондентка нашої газети у статті про Шепетівську виправну колонію № 98 перерахувала асортимент продукції, яка там випускалася. Зокрема, це були: борони, фігурна плитка «Конюшина», пальці гусеничні до тракторів, будівельний залізобетон, пам’ятники з червоного граніту, бетонні пам’ятники з мармуровою крихтою, азбестові й шлакоблоки для будівництва гаражів, сараїв і дач, металева огорожа та ворота, цвяхи будівельні та шиферні, щебінь різних фракцій, столярні вироби (вікна, двері, табуретки, кухонні куточки, шкатулки, підсвічники). Як додала журналістка, «нещодавно на замовлення міськвиконкому підприємство виготовило залізобетонні букви і герб міста Шепетівки та постамент до пам’ятника Валі Котику».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.