У другій половині січня 1939 року «Прикордонний залізничник» писав про лікаря Шепетівської райлікарні Амстиславського. «Протягом кількох років він практикує пересаджування рогівки ока за методом професора-орденоносця тов. Філатова. В цій роботі домігся добрих наслідків».

23 січня 1927 року газета «Діло» дивувалася тим, наскільки змінювалася мова, якою розмовляли залізничники та представники суміжних професій, між станціями Здолбунів (була територією Польщі) і Шепетівка (територія УСРР): «Із Здолбунова до Шепетівки проводять польський поїзд, крім поліціянтів, ще два-три залізничники. З лиця і їхньої польської мови видно, що це корінні волиняки. А з їх спільної розмови виходить, що вони – місцеві мешканці, навіть православні. Одначе на ваші питання українською вони постійно відповідають вам по-польськи… У Шепетівці ж усі – носії, акцизні доглядачі, залізнодорожники, буфетники, почтовці – говорять до вас по-українськи».

26 січня 1932 року на другій шпальті львівської газети «Діло» писалося про резонансне вбивство двох комуністів, котрі займалися збором зерна у селян: «Біля Шепетівки селяни вбили делєгатку комуністичної партії Олену Брег, що була головою Славутської ради і керувала хлібозаготівлями у цілому районі. Вбили також її чоловіка. У переслідуванні селян, що доконали цього замаху, брала участь радянська прикордонна охорона. Селяни поховалися в околичніх лісах».   

18 січня 1942 року газета «Нова Шепетівщина» розмістила статтю завідувача відділом освіти Шепетівської округи Й. Крохмалюка про необхідність вивчення німецької мови: «Усі співробітники установ м. Шепетівки (вчителі, лікарі, інженери, агрономи, бухгалтери, робітники цукрового заводу, залізниці, лісництва і т. д.) зобов’язані записатися в грутки вивчення німецької мови, що працюють по вечорах у будинку 1-ї школи».

21 січня 1942 року гебітскомісар д-р Ворбс видав розпорядження головам райуправ: «Вам слід відправити всю худобу, яка пала, до миловарної фабрики (м. Шепетівка, вул. Городтщенська) з метою запобігти поширенню заразних хвороб, а також використання даної сировини для виробництва».

26 січня 1979 року державна ціна на чоловічу хутряну шапку становила 13 карбованців 50 копійок. Але у крамницях Шепетівки їх було не дошукатися, такі головні убори вважалися дефіцитом. Коли шапки завезли до промтоварного магазину № 1 відділу робітничого постачання, його працівники вирішили «нагріти» на дефіциті руки – неправомірно завищили ціну до 18 карбованців за одиницю продукції. Для порівняння, середня заробітна плата в СРСР за станом на 1979 рік складала 148 карбованців 74 копійки.

Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.