22 січня 1902 року популярний у нашому краї київський часопис «Киевлянінъ» повідомив про нечувану щедрість орендатора млинів у Чорториї (нині Любарська громада, що сусідить із Шепетівським районом). Мова про Ш. Глазберга, котрий так застрахував дванадцятьох працівників своїх млинів від нещасних випадків, що навіть якщо хтось із них зазнавав смертельного каліцтва, то його родина не лише отримувала «початковий» страховий платіж, але й певні кошти через 15–20 років після трагедії. На здивування вчинком Глазберга редакція газети мала всі підстави, адже тодішні власники й орендатори підприємств зазвичай економили на житті й здоров’ї найманої робочої сили.
30 січня 1925 року, за інформацією житомирської газети «Радянська Волинь», завідувач місцевого «призаводського господарства» Шепетівської цукроварні посварився із сільрадою Микулина (нині це село належить до Грицівської громади на Шепетівщині), бо та хотіла у кількох кімнатах споруди влаштувати сільський театр. «Може найдеться в Шепетівській цукроварні хтось старший за завідувача економією, щоб цю справу розглянув так, аби і селянам користь була, і цукроварні збитків не було б?» – зазначив у часописі микулинський сількор, ставши на бік сільради.
22 січня 1943 року в газеті німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» окупаційна влада пояснювала, яким чином цивільним мешканцям нашого міста щомісяця правильно розраховуватися за спожиту електроенергію місцевого виробництва й воду, яку постачав місцевий водогін. Для цього треба було приходити особисто до будинку Райправи й вносити платежі у тамтешню касу. Інший спосіб – переказ через шепетівську філію Віртшафтсбанку. Для порівняння, раніше, тобто у 1942 році, плату за електрику та воду приймали спеціальні «збирачі», котрі ходили по хатах і квартирах.
26 січня 1955 року міськрайонна газета розкритикувала адміністрацію колгоспу ім. Хрущова за неувагу до 80-річної Ярини Щеглової – довгожительки «бригадного» села Березни Шепетівського району. Попри те, що жінка «за домовленістю здала в колгосп коноплі на прядиво в обмін на паливо», колгосп про неї забув і дров не привіз. «Таке нечуйне, бюрократичне ставлення до літніх колгоспників не повинно мати місця у колгоспі», – написав Г. Березенський. Нагадаємо, що в ті часи колгоспники поважних літ ніяких державних пенсій не отримували. Тому мусили працювати до останніх своїх днів, навіть задля того, щоб заробити на паливо для оселі.
17 січня 1958 року в газеті «Шлях Жовтня» описали цікаву новацію у тодішньому кінотеатрі ім. Миколи Островського (розміщувався, до побудови всім відомого однойменного широкоекранного кінотеатру, в тій споруді, де тепер «Щедрослав»). У фойє цього закладу культури перед вечірніми кіносеансами запровадили виступи естрадного оркестру. Солісти О. Завадська, Є. Альтер та оркестр виконували пісні радянських та зарубіжних композиторів, популярні серед шепетівчан мелодії.
21 січня 1969 року С. Подоховський, найстарший робітник Шепетівського заводу металовиробів (нині це підприємство не працює), пригадав у «Шляхом Жовтня», з чого починалася його історія: «Далекого 1936 року був один-однісінький ливарний цех, що випускав запчастини до сільськогосподарських машин. Він розміщувався у старому бараці, який знаходився в центрі міста. Всього там було не більше десяти робітників. З 1937 року підприємство почало офіційно називатися заводом. Поряд із запчастинами стали виготовляти казанки, примуси. Професіями токарів, слюсарів охоче оволодівала молодь. Після війни завод виріс вдвоє. Тоді ми взялися виготовляти для трудівників села ще й культиватори та соломорізки. Через деякий час прибавились кухонні плити, ложки, виделки, різної форми й літражу казанки».
19 січня 1994 року в «Шепетівському віснику» виступив голова селянської спілки «Мрія» П. Косіюк з приводу знецінення тодішньої української валюти – купонів. «Долар став у нас богом, – констатував дописувач, а далі продовжив: – В результаті спекулятивного курсу долара відносно купона йде велике пограбування нації. І якщо Верховна Рада прийме закон про приватизацію землі з правом її продажу і купівлі, то вже буде справжня демократія, тільки не для всіх, а для тих, хто набив мішки доларами. Ті, кому земля належала віками, предкам і нащадкам, залишаться безземельними батраками, бо не кожний зможе приватизовану землю обробляти і збирати з неї урожай».
30 січня 1997 року наша газета констатувала спад виробництва майже наполовину (49%) на колективному підприємстві «Шепетівський завод безалкогольних напоїв» за підсумками попереднього року. А ще випуск товарів народного споживання на ньому знизився на 45 відсотків. Підприємство допустило велику недоїмку перед бюджетом і заборгованість перед Пенсійним фондом. «На складах є овочеві консерви, кабачки трирічної давності. Звичайно, з таким асортиментом підприємству не вижити», – читаємо у статті «Час загальних розмов закінчився».
18 січня 2011 року, більш ніж на добу, мешканці Шепетівки були позбавлені теплопостачання. Причина – через незадовільний стан оплати споживачів теплової енергії за тепло до всіх котелень міста припинилася подача природного газу. Зробила це тодішня всеукраїнська газопостачальна організація «Торговий дім «Газ України». Наступного дня, тобто 19 січня, Шепетівське підприємство теплових мереж «знайшло певну суму», щоб заплатити за газ (загальний борг у січні становив). «За ці гроші паливо постачатиметься лише шість днів і то за умови його мінімального використання», – пояснив газеті «Шепетівський вісник» директор підприємства П. Хомич.
Володимир КОВАЛЬЧУК.