27 січня 1979 року часопис «Шляхом Жовтня» нагадував, що у касі № 4 попереднього продажу квитків Хмельницького об’єднаного авіаційного загону, яка тоді працювала у приміщенні готелю міста Шепетівки, можна забронювати квитки на авіарейси майже до всіх аеропортів СРСР. Також у замітці конкретизувалося: торік шепетівчани придбали їх на «кругленькі» 90 тисяч карбованців. Найчастіше жителі й гості нашого міста бронювали авіаквитки з Хмельницького та Києва. До слова, у 1960-х – 1970-х в Україні активно діяло й міжобласне авіасполучення. А подекуди люди літали навіть у межах однієї області. Наприклад, з Шепетівки можна було добратися «кукурузником» у Кам’янець-Подільський і назад.
31 січня 1924 року, за повідомленням часопису «Волынский пролетарий», у Шепетівці невиправдано затягували із будівництвом мосту через вул. Славутську, яку постійно підмивало. Хоча місцева влада ще минулоріч закупила необхідну деревину, відтоді та лежала біля місця будівництва й під впливом опадів та снігу гнила.
29 січня 1925 року газета «Радянська Волинь» розкритикувала червоноармійця, котрий після поранення оселився у селі Коськові (тоді воно належало до Грицівського району) й полюбляв по неділях ходити до церкви. Друкованому «рупору влади» допекло не стільки зацікавлення цього чоловіка релігією, як те, що учащав до культової споруди у червоноармійській формі й займав там «видне» місце на крилосі поряд із дяком.
21 січня 1955 року директор Шепетівського цегельного заводу Ф. Зінченко похвалився читачам міськрайонки, що його колектив освоїв виробництво й узявся за виготовлення гіпсово-шлакових блоків. Ними «викладали» внутрішні перегородки житлових будинків. Значних успіхів на новому виробництві, де здебільшого використовувалася місцева сировина, досягли Іван Гаврилюк, Остап Кухта й низка інших працівників.
30 січня 1965 року кредитний інспектор Шепетівського відділення Держбанку В. Нікітін у замітці «Купуйте корів», яку надрукувала «Шляхом Жовтня», закликав колгоспників, службовців і робітників району брати кредити на придбання великої рогатої худоби. Щоб «розжитися» коровою, належало подати заяву за місцем роботи, після чого банк надавав «цільову» позичку в сумі 150 чи 300 карбованців строком на 5 років. Починати віддавати позичене у держави треба було з другого або третього року (залежало від того, що саме придбала особа – корову чи телицю). До речі, Держбанк кредитував також і індивідуальних забудовників.
20 січня 1970 року наша газета інформувала про харчування дітей у дитсадках і школах Шепетівщини. Попри те, що в регіоні будувалися промислові підприємства, важливі інфраструктурні об’єкти, у річному міському бюджеті на безкоштовне годування відвідувачів шкільних установ запланували лише 14 тисяч карбованців. Цього вистачило на те, щоб учням І–IV класів видавати молоко. Для порівняння, на харчування у дитсадках і яслах упродовж 1970 року вирішили витратити 112 тис. карб.
У другій половині 1983 року Шепетівська фабрика індпошиття та ремонту одягу й взуття інформувала через міськрайонку про зміни у розпорядку роботи своїх ательє й майстерень. Ательє, яких у місті працювало три (знаходилися за адресами: вул. Карла Маркса, 9, 27 і 95), по буднях вранці відчинялися о 7:30, а завершували роботу за пів години до 23-ї, з двома перервами на обід (для першої та другої змін відповідно). Майстерня з ремонту одягу «Новинка» (вул. Карла Маркса, 8) приймала замовлення з 10-ї до 19-ї із обідньою перервою з 14-ї до 15-ї. Майстерня по ремонту взуття (вул. Карла Маркса, 27) обслуговувала відвідувачів із 8:00 до 20:00. Аналогічний заклад по вул. Петровського працював з 8-ї до 19-ї, проте зачинявся на дуже довгу обідню перерву (12:00 – 16:00). Заклад такого ж профілю біля цукрокомбінату, а ще майстерня «Силует» по вул. ІІІ Інтернаціоналу відчинялися на дві години пізніше, о 10-ій, проте обід там тривав дві години, з 14-ї до 16-ї. У закладі, де шили взуття (вул. Карла Маркса, 95), замовлення приймали тричі на тиждень: четвер – з 9-ї до 19-ї; субота – з 9-ї до 16-ї; неділя – з 9-ї до 15-ї. Діяла й (у селищі Косецькому) так звана майстерня по пошиттю і ремонту одягу «603 кілометр». Там замовлення приймали без вихідних з 10-ї до 19-ї, з годинним обідом удень.
26 січня 1995 року «Шепетівський вісник» надрукував листа робітника, ветерана праці, котрий висловлював незадоволення тим, що все більше місцевих жителів втрачають робочі місця й ідуть торгувати на базари. «Як можна сховати під «сукно» диплом і стати на ринку з імпортною біжутерією і медикакментами, згущеним молоком, польськими парфумами, турецькими шоколадами? Знаю двох медсестер, які, закінчивши училище, стали торгувати оселедцями. А знайома продавщиця (сусідка) заявила мені: «Поїду разочок на Москву і маю на один мільйон»… Сьогодні на ринку торгують самогоном, ситцем, запчастинами до електробритв і електропрасок, бензином в каністрах, сірниками, комплектами до газових плит місцевого заводу «Металіст», телефонним і електродротом», – писав чоловік.
25 січня 2001 рокунаша газета розповіла кумедну історію про економного чоловіка, котрому успішно вдавалося ховати «заначки» від дружини, а всі її спроби «розкусити» його зазнавали невдач. Так тривало доти, доки у хитруна не вкрали велосипед. Коли «двоколісний друг» зник, чоловік не на жарт розхвилювався. Ще б пак, адже, як виявилося, він ховав гроші у велосипедний руль. Чи знайшли той велосипед, у замітці не повідомлялося.
28 січня 2012 року в «Шепетівському віснику» писалося, що на вшанування народного депутата України трьох скликань, громадського діяча, вихідця зі с. Велика Медведівка Олександра Ємця у Великомедведівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів створено кімнату пам’яті. Нагадаємо, що Олександр Іванович Ємець загинув у автокатастрофі 28 січня 2001 року.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.