30 травня 1649 року, під час Української національної революції XVII cтоліття, розпочалося загострення боротьби між польським і козацько-селянським військом у нашому краї. Справа у тому, що 12-тисячне угруповання Речі Посполитої порушило попередні домовленості з українськими козаками Богдана Хмельницького й переправилося із західного боку річки Горинь на її східний бік.
Проте там, а також по лінії річок Случ і Мурафа уже кілька місяців як знаходилися козацько-селянські загони, готові дати відсіч. Приміром, у районі Старокостянтинова, в Острополі та Красилові стояли загони Кривоносенка. В Любарі перебували селянські загони полковників Донця і Таборенка. А у Звягелі (нині Новоград-Волинський) таборували сотні Лубенського та Чернігівського полків під командуванням Яцкевича.
У кінці травня український загін Донця хитрим маневром з Любара відібрав у поляків Заслав (нині Ізяслав). Проте у червні командувач польськими військами Фірлей спрямував їх туди і визволив місто. А ще під Сульжином поляки напали на українські загони Кривоносенка, «затиснувши» їх у Острополі. Але ближче до кінця червня Заслав відбив чернігівський полковник Мартин Небаба спільно з татарами. А 26 червня Богдан Хмельницький узяв Старокостянтинів.
Відтак, наприкінці першого місяця літа польські війська відступили з наших теренів аж до м. Збаража на Тернопільщині. Тож Шепетівщина залишилася під владою козаків.
19 травня 1925 року Шепетівщину оголошено «небезпечною щодо скажености свійських тварин». Про це житомирську газету «Радянська Волинь» повідомив телефоном її власкор у Шепетівці. А ще він 27 травня додав таке: у місті «почувається нехватка соняшникової олії, а також махорки та курительних папірців».
21 травня 1942 року газета німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина» написала, що робітники цукрозаводу «проявили цінну ініціативу, привівши в порядок сад і клуб цукроварні». Як наслідок, «з наступленням тепла населення Шепетівки приходить до саду на відпочинок, в клубі відбуваються вистави». Нині приблизно у тому районі міста знаходяться маркет «Гарант-плюс», ресторан «Рафінад» та інші заклади.
23 травня 1943 року, хоча Шепетівка і була окупована німецькими нацистами, у місті працював ситрозавод. Йому окупанти присвоїли номер «113». Підприємство у газеті «Нова Шепетівщина» пропонувало жителям міста здавати півлітрові пляшки по 50 коп. за штуку. За кожні продані 10 пляшок людині надавалося право придбати 3 пляшки «цукрівного ситра».
23 травня 1958 року міськрайонна газета виявила приємну новацію у відділі культтоварів Шепетівського районного універмагу (в народі став більше відомим як «дзеркальний») – там відкрили «полицю відпуску речей напрокат». «За декілька карбованців можна протягом доби користуватися швейною машиною, електропатефоном, фотоапаратом, велосипедом та іншими речами», – йшлося у повідомленні.
19 травня 1965 року директор Шепетівського маслозаводу повідомив на шпальті «Шляхом Жовтня», що незабаром на підприємстві вперше почнуть мити скляні пляшки з-під молока та кефіру не вручну, а автоматичним способом. Також планувалася й автоматизація розливу кефіру та простокваші. «Раді робітники, що заміниться ручна праця», – читаємо у замітці.
21 травня 1985 року в матеріалі «Фініш навчального року» наша газета анонсувала відкриття у всіх школах міста дитячих таборів. Так, у середній школі № 8 мав запрацювати табір «Автомобіліст», організований за допомогою місцевого підприємства вантажних перевезень 22464. А табір в середній школі № 5, як планувалося, матиме спортивний профіль.
20 травня 1992 року та в інші дні останнього місяця весни у Шепетівці спостерігався ажіотажний попит на хліб і хлібобулочні вироби. Попри те, що в кінці травня щодоби Шепетівський міський хлібозавод виготовляв 17,5 тонни продукції, а хлібозавод відділу робітничого постачання залізниці – ще 10 тонн, цього все одно не вистачало на задоволення потреб людей. Тому щодня у крамницях за хлібом вишиковувалися довгі черги. В інтерв’ю «Шепетівському віснику» директорка міського хлібозаводу Л. Жадєєва пояснила причину цього явища: деякі мешканці міста призвичаїлися використовувати хліб для згодовування худобі, купуючи по 5-6 буханців за раз. І справді, тоді таке робити був сенс, адже буханець коштував копійки, на відміну від інших кормів для худоби. Ну а ще в ті часи шепетівчани тримали значно більше свиней, курей, іншої живності, ніж тепер.
25 травня 2006 року дописувач Василь Микитюк зазначив у «Шепетівському віснику», що в одному із колгоспів у Вітебській області Білорусі утримується великої рогатої худоби більше, ніж в усьому Шепетівському районі, а саме до семи тисяч голів. «Хтось мене може звинуватити у захопленні «лукашенківською Білоруссю». Щиро заявляю: ні, і ще раз – ні! Я захоплююсь своєю неповторною красивою і багатою Україною. Я чекав, коли ми, нарешті, звільнимося від «металевих» обіймів північного сусіда, перестанемо бути холопською Малоросією. Я привітав Майдан, я привітав нову демократичну владу. Але серце обливається кров’ю, коли бачу, як народні кумири, наша надія, сьогодні неначе забули про нас, схрестили списи у боротьбі за посади», – додав пан Василь.
27 травня 2008 року зупинилося серце добре знаного у Хролині, Траулині та за межами цих сіл українського аграрія, директора сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Добробут» Івана Печонки. Хролинське господарство цей чоловік (народився у сім’ї хліборобів с. Березна), очолював безперервно з липня 1974 р. і до останніх днів свого життя. Йому вдалося його досить успішно «перевести» з радянських часів у період незалежності України, тоді як чимало аналогічних господарств Шепетівщини «не пережили» подібного й занепали чи розпалися.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.