За станом на 28 жовтня 1943 року, судячи з публікації у газеті німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина», літня («зелена») будівля міського театру імені Старицького вже зачинилась, а ремонт «зимового» відділу вже завершувався. Часопис анонсував репертуар театру на зиму: драми «Павук або ж глитай», «Воскресіння», трагедія «Про що тирса шелестіла», фарс «Мертві оживають», комедії «Трійня», «Дівчина-гусар», «Чорноморці», «Недоросток», «День правди», «Шпанська мушка». Керівництво театру врахувало побажання шепетівчан, а відтак вистави, щоб глядачі могли засвітла повертатися по домівках, починалися щосуботи о 16-ій годині й щонеділі о 14-ій.
22 жовтня 1900 року київський часопис «Кіевлянинъ» написав про «поліцейський скандал» у селі Хролині на Шепетівщині. Якось до місцевого поліцейського урядника приїхав «кінним екіпажем» полонський поміщик. Перед тим, як зайти до дому урядника, «машинально» прихопив свою рушницю, проте урядник запропонував покинути її у бричці, мовляв, все одно з подвір’я нікуди не подінеться. Поміщик так і зробив. Коли ж, за деякий час, повернувся до коней, то рушниці в бричці не виявив. Зчинився скандал. Спершу запідозрили чотирьох селян, котрі щось робили біля дому урядника. Проте ті забожилися, що нічого не цупили, але бачили, як біля коней крутився і розглядав рушницю десятник (підлеглий урядника). Відтак, урядник викликав «підопічного» й той зізнався, що дійсно вкрав рушницю, кинувши її у комиші неподалік. Там її і знайшли. Урядник склав на десятника протокол. Останній цю пригоду сприйняв настільки близько до серця, що наступного дня повісився.
27 жовтня того ж року згадана газета розкрила обставини трагічної загибелі маленької дівчинки в селі Улашанівці (нині – центр однієї з громад у Шепетівському районі). П’ятнадцятого жовтня батьки трьох дітей поїхали у Славуту за покупками, наказавши старшій, 13-річній дочці пильнувати менших дітей – 10-річного Івана та Олю, котрій було всього лише один рік і три місяці. Оскільки старшій дівчинці загадали ще й доглянути за телятами, які паслися у полі, та ненадовго вийшла з дому. Івану ж, як це часто буває з хлопчаками його віку, терміново закортіло погуляти, отож він вирішив зробити так, щоб ніхто його в будинку від цього не відволікав. Коли батьки повернулися додому, побачили жахливу картину: у люльці лежало тільце Олі без ознак життя, під люлькою виднілася калюжа крові, а на столі, поряд з хлібом, дбайливо накритим рушником, валявся закривавлений ніж.
23 жовтня 1925 року чимало подій, які сталися на Шепетівщині, висвітлювала житомирська газета «Радянська Волинь». Наприклад, видання обурювалося «статусом» сторожа школи у селі Косій Рішнівці (нині – складова Ленковецької тергромади). Попри те, що трудолюбивий чоловік справно виконував свої обов’язки, громада села «забула» платити йому зарплатню. Читаємо й про сільськогосподарську виставку в Плужному, яку відвідала майже тисяча мешканців різних навколишніх сіл. Зацікавила часопис й ситуація у так званій Майдан-Лабунській дачі 8-го обходу Шепетівського лісництва, де лісник Недзв’ядовський «продавав ліс, а гроші клав до своєї кишені».
20 жовтня 1960 року, за інформацією газети «Шлях Жовтня», ресторан залізничної станції Шепетівка завершив будівництво овочесховища на 160 тонн. Це не лише дозволило зберігати «під рукою» необхідну кількість овочів та фруктів, але й організувати круглорічну торгівлю ними. Також у замітці читаємо, що недавно ресторан спорудив і кондитерський цех. А ще його дирекція відмовилася від централізованого постачання м’яса й організувала закупівлю цієї «сировини» для страв у віддалених селах, а також взялася за відгодівлю свиней власними силами.
17 жовтня 1969 року наша газета анонсувала відкриття у Шепетівці філії Київського заводу ім. Лепсе, де вироблятимуть деталі до тракторів і сільськогосподарських машин. На той момент впродовж 4-х місяців на будмайданчику поруч із інкубаторною станцією працівники будівельної дільниці Київського рембудуправління вже зводили першу чергу майбутнього підприємства – механічні майстерні. Їх планувалося обладнати новими металоробними верстатами – автоматами й півавтоматами. Повним ходом йшло штукатурення та фарбування стін, встановлення вікон і дверей, облаштування даху. На підприємстві працювало в дві зміни понад 100 людей. Значно більше юнаків і дівчат ще навчалося в Києві, опановуючи спеціальності токарів, слюсарів, шліфувальників. Також біля м’ясокомбінату влада міста відвела під майбутній головний корпус майстерень 5-гектарну ділянку. Так починалася історія Шепетівського заводу тракторних втулок, яке згодом переназвуть на завод культиваторів. Цьогоріч виповнилося 50 літ з часу, коли це підприємство (нині – не існує) почало випускати свою продукцію.
30 жовтня 1979 року в «Шляхом Жовтня» вийшла замітка шепетівчанина В. Усова «Дефіцитна копійка». У цій публікації читач привернув увагу до може й не надто помітної на перший погляд, але «незручної» проблеми, яка притаманна й для сучасних закладів торгівлі – хронічної нестачі копійок на здачу. Якось у понеділок чоловік пішов до кіоску, що знаходився у залі вокзалу, за газетами. Але там з трьох карбованців не знайшлося здачі. Він розміняв купюру, проте навіть здачу з карбованця кіоскерка не змогла дати. Розгніваний любитель газет зайшов у магазин «Дари природи», щоб купити помідорів. Але і там виявилася нестача копійок. Не знайшлося потрібних на здачу монет й у відділі шкільних товарів районного універмагу. Подекуди продавці давали здачу коробками сірників. Тож одного дня автор замітки про нестачу копійок приніс додому в кишенях аж 7 коробок сірників, хоча сам не курив.
25 жовтня 1997 року одного з читачів «Шепетівського вісника» обурило засилля афіш у людних місцях міста про виступи екстрасенсів. Він вирішив розпитати знайомих лікарів, що вони думають про цих усіляких «послідовників» Кашпіровського й Чумака, котрі зачастили з виступами на Хмельниччину, «заряджали» банки з водою навіть у будинках культури. «Нас, лікарів, – поділився коментарем лікаря Аркадія Васильчука, – навчали багато років. А як можна знімати всі болячки, та ще й за одну мить? Не розумію».
31 жовтня 2002 року міський голова Валерій Малькін звернувся до мешканців міста, керівників підприємств, установ, організацій з проханням терміново погасити заборгованість перед Шепетівським підприємством теплових мереж. «Інакше через 10 днів місто може залишитися без тепла», – писалося тоді у нашій газеті.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.