29 жовтня 1902 року читачі газети «Кіевлянинъ» довідалися, що обговорювалося на засіданні комітету про потреби сільськогосподарської промисловості у Старокостянтинові. На цьому заході, в якому взяли участь й представники дворянства Шепетівщини, йшлося про необхідність підвищення рівня освіти робітничого класу. Наводилася статистика: на 100 жителів Волинської губернії лише четверо десь навчаються, тоді як цей показник для різних регіонів країн Європи складає в середньому 10–12. Учасники засідання також наголошували, що низька освіченість робітників (повністю неграмотних лише у місті Старокостянтинові нарахували аж 70 тисяч!) «сповільнює» продуктивність їхньої праці майже вдвічі. Цікаво, що на той час у Російській імперії нараховувалося трохи більше ніж 16% грамотних людей. Для порівняння, в Франції таких було 85%, а у Німеччині – аж 98%.
20 жовтня 1941 року на території Берездівського, Полонського, Славутського і Шепетівського районів Кам’янець-Подільської області створено нову адміністративно-територіальну одиницю німецької окупаційної влади – так званий Шепетівський гебіт. Упродовж усього існування він поділявся на 4 райони: район Берездів (нім. Rayon Beresdow), район Полонне (нім. Rayon Polonne), район Славута (нім. Rayon Slawuta) і район Шепетівка (нім. Rayon Schepetowka). Їхні межі збігалися із «кордонами» чотирьох відповідних довоєнних радянських районів.
20 жовтня 1945 року секретар Берездівського райкому КП(б)У Корж повідомляв керівника обкому Устенка у нашій області про активізацію дій антирадянських «банд» на теренах Берездівського району (нині – складова Шепетівського): «По селах почастішали випадки убивств і грабежів. У ніч з 19 на 20 жовтня озброєна банда у військовій формі, на шести конях і з двома підводами, увірвалася у село Красносілку. Там оточила дім голови колгоспу Прищепи, після чого забрала у колгоспі пару виїзних колгоспних коней і три вівці. Вибила двері й пограбувала кооперацію, а також ще одного колгоспника. Близько 3-ї ночі банда виїхала із села у західному напрямку. Сім днів до того за моєї присутності у селі Рилівці виявлено вирізану сім’ю простого колгоспника: 40-річну матір та її двох синів (12-річний і 14-річний), зарубаних сокирами. Ніякої протидії або переслідування банд істребками чи працівниками НКВС нашого району не було. У місцевому райвідділі НКВС дізнаються про дії таких банд зазвичай на другий день, близько 10–11 ранку. Тож боротьба із бандитизмом ведеться вкрай незадовільно».
29 жовтня 1958 року відбулося перше вручення так званої Республіканської премії Ленінського комсомолу України імені Миколи Островського. Цього дня у 1959–1963 роках вона присуджувалася щороку, 1964 року не присуджувалася, у 1965–1968 роках – щороку, з 1968 року (до 1980-го) – раз на два роки. Лауреати цієї премії часто відвідували музей Миколи Островського у Шепетівці, виступали там із зверненнями.
19 жовтня 1985 року газета «Шляхом Жовтня» бідкалася, що не всі працівники прилавку Шепетівщини вміють як слід торгувати овочами та фруктами. Наприклад, працівник редакції не зміг у місті ніде знайти свіжої капусти. Ті ж дари літніх ланів, які місцева заготівельна мережа «запасла» на зиму, зберігалися в незадовільних умовах. А відтак, овочі швидко псувалися, реалізовувалися населенню низькоякісними. Тому тодішня місцева влада виступала з ініціативою відкриття у Шепетівці спеціалізованого овочевого базару. Місце для нього «намітила» по проспекті Леніна (теперішній проспект Миру). «Це дозволить поліпшити забезпечення населення овочами і фруктами», – переконувала читачів.
24 жовтня 1996 року «Шепетівський вісник» опублікував цікаві спогади працівника Судилківського аеродрому Миколи Мазуренка. Чоловік служив там напередодні радянсько-німецької війни 1941–1945 років – забезпечував роботу приладів літаків.
На початку 1939-го на аеродромі розміщувалася ескадрилья двомісних винищувачів ДІ-6. У військовому містечку біля аеродрому діяв дитсадок, клуб, магазини, санітарна частина. Дітей місцевих військових возили на навчання до шепетівської школи з російською мовою викладання. Грала навіть власна футбольна команда, яка виїжджала на змагання у райцентр.
У вихідні молоді льотчики полюбляли пішки «прогулюватися» вздовж залізничних колій від платформи Ватутіне до Шепетівки. Під час однієї з таких весняних прогулянок, коли довкола рясно росли конвалії, Микола Мазуренко познайомився із своєю дружиною – судилківчанкою Ганною Ханич.
Восени 1940-го ескадрилью перебазували до Проскурова (нині – м. Хмельницький). За словами Миколи Мазуренка, на кладовищі сусіднього із Судилковом села Траулина є кілька могил льотчиків, котрі загинули під час навчань на Судилківському летовищі.
16 жовтня 2008 року наша газета опублікувала статтю про 25-річчя відомої колись на весь Шепетівський район команди футболістів із села Ленківців. У 1980-х за високопрофесійною грою «Факелу» (так команда називалася) на місцевому стадіоні (тоді – одному з кращих у районі) стежили не лише ленківчани чи мешканці сусідніх сіл, але й жителі багатьох інших місцин нашої області. Свого часу ця футбольна команда навіть посіла третє місце на обласному чемпіонаті. Футболісти Олександр Гуральський і Олександр Юрчук пройшли у вищу лігу. Незмінним капітаном команди був Олександр Сороколіт. Востаннє «Факел», як зазначалося у публікації, зіграв 1998 року. Через 10 літ по тому капітан команди організував пам’ятний футбольний турнір на стадіоні в селі Чотирбоках.
22 жовтня 2015 року читачі «Шепетівського вісника» дізналися про життєву дорогу на Шепетівщині Врама Мовсесяна, котрий із 1994 року незмінно очолює відоме у нашому районі приватне підприємство «МВМ-13».
Почалося все з того, що 1989-го Врам Македонович приїхав у село Хролин, де головою колгоспу працював Іван Печонка, знаний своїми організаційними здібностями й діловою «жилкою». Він радо підтримав його ідею про створення колгоспної бригади із будівництва доріг. У селі Савичах було змонтовано асфальтний завод. Після цього в Хролині, Траулині й Великій Медведівці з’явилися десятки кілометрів якісних доріг із твердим покриттям. Далі була пропозиція щодо обладнання асфальтного заводу й із боку голови Судилківського колгоспу Василя Верхогляда. Згодом також намітилася аналогічна співпраця з очільником колгоспу в с. Плесні Олександром Канарським.
Як розповів Врам Мовсесян для автора публікації, вмінню варити й класти асфальт його навчив рідний дядько, котрий у 1960-х – 80-х роках збудував сотні кілометрів доріг у Кіровоградській та Полтавській областях.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.