26 жовтня 1955 року на шпальті шепетівської газети «Шлях Жовтня» ветеринарний лікар С. Косовер усіляко розхвалив модну, як для перших років правління в СРСР Микити Хрущова, справу – вирощування кролів. Дописувач наголосив на таких перевагах кроликівництва: «Тварини у віці 5–6 місяців вже можуть давати покоління. Вони дають смачне і поживне м’ясо, цінне хутро і високоякісний пух. Від однієї кроле-матки можна одержати за рік 2,5–3 центнери м’яса, або стільки, скільки від двох добре відгодованих підсвинків. Від кролика на протязі року можна одержати 250–300 грамів пуху. Один кілограм кроликового пуху коштує 360 карбованців».
21 жовтня 1912 року славутський кореспондент часопису «Dziennik Kijowski», який видавався польською мовою у Києві, розповів про надзвичайну ситуацію в Славуті.
Надвечір 17 жовтня сталася велика пожежа на місцевій суконній фабриці. Це славетне підприємство, яке належало промисловцю Романові Сангушку, фактично вигоріло майже вщент.
«Зайнялося о 17-ій годині в одному з приміщень верхнього поверху, – читаємо у дописі Novusa. – Вогонь поширювався із шаленою швидкістю, адже там громадилися такі легкозаймисті матеріали як вовна, пряжа, вата, тканини. Менш ніж за годину полум’ям охопило всю триповерхову будівлю. Громада міста з жахом спостерігала, як стихія вирувала всю ніч, як 50 великих вікон на фасаді величної триповерхової будівлі вибухали під тиском вогню».
Про масштаби катастрофи свідчить те, що від споруди залишилися самі стіни. «Чи захоче власник фабрики, князь Роман Сангушко, її відбудувати?» – риторично запитував Novus. Адже історія підприємства «губилася» у ХІХ столітті, про її продукцію багато хто схвально відгукувався. До того ж, Славутській добровільній пожежній команді вдалося захистити від вогню сусідні споруди, особливо головний склад зі зберігання готової продукції.
17 жовтня 1913 року всеукраїнська газета «Рада» зазначила, що новоспоруджена так звана Подільська залізниця тягнеться з Шепетівки до Кам’янця-Подільського й має довжину 210 верст. «Од станції Шепетівки до Проскурова почнуть їздити по цій залізниці в ноябрі місяці цього року. Од Проскурова до Каменець-Подільська почнуть їздити тільки з весни 1914 року. По всій залізниці рух почнеться в августі місяці 1914 року», – так по-народному роз’яснило видання.
Втім, у ці плани «втрутилася» Перша світова війна, «точкою відліку» якої стало 28 липня 1914-го, коли Австро-Угорщина оголосила війну Сербії й ця подія спричинила мобілізацію Російської імперії. Тож рух Подільською залізницею «стартував» дещо згодом, ніж планувалося, а саме на початку 1915 року.
За станом на 21 жовтня 1931 року село Хоровець (нині – в Улашанівській громаді Шепетівського району) було одним із місцевих «епіцентрів» народного протистояння радянській владі. В протоколі тодішнього засідання бюро Славутського райкому КП(б)У констатувалося: голова хоровецького колгоспу Новальківський приховав фактичну наявність зерна у господарстві. Він також заявляв, що жита не вистачає ні на що – немає не лише на виконання плану державної хлібозаготівлі, але й навіть на посів. Одного разу, коли «уповноважений по селу Хоровцю» Касянчук «викачав хліб у куркуля і куркулька впала непритомна», почув від Новальківського таке: «Коли б це я був, то побив би тобі морду».
17 жовтня 1958 року згаданий часопис написав про «День урожаю» – свято учнів 5–10 класів і вчителів міської середньої школи № 1. Ще б пак, адже молодий сад, за яким доглядали діти та їхні наставники, дав перший урожай – 500 кілограмів яблук, 60 кілограмів смородини. А ще учні виростили по 360 центнерів буряків з гектара, моркви – по 420 центнерів, капусти – по 370 центнерів, цибулі – по 240 центнерів з гектара. Хороший урожай також вирощено кукурудзи, вівса, ячменю та інших зернових культур.
Учні школи брали активну участь в сільськогосподарських роботах у колгоспі «Більшовик», зокрема на прополці кукурудзи, а в колгоспі ім. Островського – на копанні картоплі.
Під час святкування «Дня врожаю» була влаштована виставка. Школярі оглянули шкільну теплицю і кролеферму.
21 жовтня 1975 року шепетівська міськрайонка порушила тему, яка нині є для жителів мікрорайону Косецького ще більш болючою, ніж тоді – належне курсування «на Шанхай» міського громадського транспорту. В груповому листі місцеві мешканці Г. Самсонюк, Г. Майдачевська, А. Васильчук, Д. Макарчук, Н. Бабкін і В. Вознюк зауважили: «Кожного дня біля магазину ми очікуємо прибуття автобуса № 6. О 6 годині 50 хвилин ранку на зупинку приходять і дорослі, і діти. Одні поспішають на роботу, інші – до школи. Збирається чимало людей. Але автобуса немає. Що робити? Доводиться йти пішки на вокзал. А трапляється і таке, що на кінцеву зупинку водій автобуса не під’їжджає, хоч він і зобов’язаний це робити. Коли ми запитуємо шоферів, чому вони не дотримуються графіка руху, то вони відповідають: «Хочу їду, хочу не їду».
Як там як, але у ті часи автобус № 6 «з горем навпіл» курсував. На відміну від цьогорічних реалій, коли, починаючи з 22 вересня, жодна маршрутка «на Шанхай» не ходить.
26 жовтня 1977 року «Шляхом Жовтня» представила до уваги читачів доповідь першого секретаря Шепетівського міськкому Компартії України Бориса Машевського «Серцебиття Великого Жовтня». Цей партійний діяч, зокрема, зазначив: «Поліпшився добробут трудящих Шепетівщини. В їх побут масово увійшли холодильники та пральні машини, радіо і телевізори. Люди тепер гарно одягаються, мають добротні меблі в оселях. Шепетівка сьогодні – це місто обласного підпорядкування. В ньому та районі діє 32 підприємства промисловості, транспорту і будівництва. Лише за останні п’ятирічки в місті побудовано м’ясокомбінат, завод тракторних втулок, механічний завод, буто-щебеневий кар’єр, докорінно змінилися цукрокомбінат, деревообробний комбінат, з’явилися нові будівельні організації».
20 жовтня 1989 року та ж газета помітила, як швидко споруджуються дачі під селом Красносілкою, де владою міста було виділено землю під садово-городні ділянки: «Місцевість нагадує величезний будівельний майданчик. Ще здалеку помічаєш будинки, в окремих з яких можна розмістити дитячий садок. Будівництво ведеться з розмахом, на заздрість сусідам і всім тим, хто не має можливості взяти тут кілька соток плодючої землі, обладнати льох і гараж, житлові і господарські приміщення. Окремі «дачники» зводять справжні хороми, бо роблять це за рахунок крадених матеріалів, а часто-густо і в робочий час, використовуючи службовий автотранспорт».
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.