У цей день, 23 жовтня, 1921 року під час літургії у Софійському соборі м. Києва, у якій узяло участь 30 священиків та 12 дияконів, протоієрея Василя Липківського висвячено на митрополита Української Автокефальної Православної Церкви. Трохи раніше згадані духовні особи, будучи делегатами ІІ-го Собору УАПЦ («засідав» у Києві упродовж 17-30 жовтня) мали намір обрати митрополитом цієї Церкви нашого земляка, уродженця села Жилинець, Костянтина Малюшкевича. Втім, Костянтин Сергійович відмовився, але дав згоду бути першим заступником митрополита.

Років 1926-го, 1931-го та 1932-го чоловік пережив арешти радянської державної спецслужби. Повністю відійшов від УАПЦ у 1934 році. Працював бухгалтером, підробляв палітурником. Рішенням Трійки УНКВС Київської області від 15.09.1937 р. Костянтина Малюшкевича засуджено до розстрілу (Другий Всеукраїнський церковний собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927. Документи і матеріали / С.І.Білокінь та ін. (упоряд.), Київ, 2007, с. 642-643).

Цікаво також знати, що наприкінці жовтня 1919 року в містах Заславі, Шепетівці та Полонному було встановлено польську владу. За вказівкою Сумникевича – комісара Української Народної Республіки у Волинській губернії – підзвітний йому Заславський повітовий комісаріат заздалегідь перевели до селища Антонін Заславського повіту. Планувалося також евакуювати державне майно, але через нестачу залізничних вагонів його вивезли із запізненням.

«Життя українське  придушене  в  окупованих  місцевостях  зовсім… Всі українці, звільнені від служби, розбрелись по селах. Дехто пішов на сільську роботу, а деякі,  як,  наприклад,  у  Рівному  мирові  судді,  продають  на  улицях  цигарки. Більшість страшно бідує і голодує від безробіття… Але прихильності до поляків, крім самих поляків, ні в кого немає. Інтелігенція поділилась на два табори: денікінці й українці. Більшість – денікінці… Настрій населення большовицько-український. Спочатку він був пригнічений, а тепер, коли поляки допекли своєї поведінкою, настрій надзвичайно ворожо нервовий. Населення тужить тепер за українською владою. «Прогнівили, – кажуть, – ми Петлюру, тому він тепер і не хоче нас визволяти», – писав Сумникевич. (Архів  Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918–1920) / В. Кавунник (упоряд.), Київ, 2017, с. 39, 42).