З настанням весни, завершуючи свій міграційний цикл, повертаються з вирію птахи. Уже стали помітними й журавлині ключі. Нині вони для нас, мовби віщий знак, сповнені особливого символізму. Адже тема еміграції є надто актуальною у наш воєнний час. Вона прямо чи опосередковано стосується кожної третьої сучасної української родини. Та, на жаль, ще далеко до дружного повернення співвітчизників, які виїхали на чужину, шукаючи прихистку від дій агресора.
Широкомасштабна війна московитів проти України не лише погіршує її демографічну ситуацію зараз, а й негативно вплине на неї у довгостроковій перспективі. Уже сьогодні зрозуміло, що й міграційне відлуння, і стан справ з народжуваністю у нашій країні відчуватиметься не одне десятиліття ще й після завершення війни. Навіть коли й вдасться усе благополучно повернути, відбудувати й розмінувати…
Наслідки міграційного «цунамі»
В історії України траплялися різні хвилі міграції населення: трудові, політичні, заробітчанські. Але остання, спричинена війною рф проти України, особливо масштабна, потужна й руйнівна за своїм впливом на демографічний стан нашої держави. Адже країну залишили не десятки чи сотні тисяч співвітчизників. Вал цього міграційного «цунамі» сягнув мільйонів.
Відомо, що лише протягом першого місяця повномасштабної війни з України виїхали 3,6 млн. людей. А на кінець 2022 року Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що через повномасштабне військове вторгнення росії в Україну за кордон виїхали майже вісім мільйонів українців, що, за його словами, становить 20 відсотків від фактичного населення країни.
У свою чергу журнал «Forbes Україна» вже у цьогорічному номері за 17 січня зазначає, що з України виїхали 12 з лишком мільйонів її мешканців, і що це не тільки втікачі від війни. Адже до того варто додати і малий прикордонний рух, відрядження або виїзд в особистих справах.
Натомість після початку війни, починаючи з торішнього 24 лютого, повернулись близько 1,5 млн. громадян. Ще близько 7 мільйонів, за оцінками Міжнародної організації з міграції, залишили місце свого постійного проживання і переїхали у межах країни.
Та, як зауважує віцепрем’єр-міністр ‒ міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, з цієї кількості близько двох мільйонів «внутрішніх» біженців й досі не обліковані. І це у час нашої успішної цифровізації, діджиталізації та коли «усе в смартфоні»…
Лише уявити: за кордон раптово перемістилось населення цілої Бельгії, або ж Норвегії та Фінляндії разом узятих! Натомість у межах країни «дрейфує» спільнота ВПО числом з Болгарію чи Сербію, або ж усі країни Балтії разом узяті.
До речі, невелика частка з цього людського потоку — близько 30 тисяч осіб — знайшла прихисток й у Шепетівському районі. Зокрема, для близько 5 тисяч громадян надала прихисток Шепетівка, близько 1,5 тисяч — Грицівська ТГ, 1124 особам — Судилківська ТГ, близько 2 тисяч прихистила Ізяславська громада, понад тисячу — Берездівська, майже стільки ж — Плужненська та інші.
Тож, як відзначають демографи, чисельний вплив цієї міграції на людність України не має аналогів з пори завершення Другої світової. Хоча наразі кількість її населення, за приблизними підрахунками, оцінюють орієнтовно у 34-35 мільйонів. Проте це, швидше, бажана цифра, ніж дійсна. Та й не відомо, скільки ще людей повернуться до України.
Аналіз даних повернення переселенців у ХХ столітті після локальних воєн, Першої та Другої світових війн, дають цифру 30-40 відсотків повернення. Однак високе почуття патріотизму й українськості, яке нині серед переселенців з України, вселяє певні надії, що цей відсоток буде таки вищим.
Хоча небезпідставними є і побоювання, що у випадку продовження війни відсоток переселенців, які не повернуться до України, з кожним роком зростатиме. З одного боку, чим довше триватиме війна, тим більше буде зруйновано інфраструктури та економіки. Людям фізично не буде куди повертатись, роботи не буде, житла не буде.
З іншого боку, люди адаптуватимуться до життя у країнах тимчасового перебування. Діти ходитимуть до дитячих садків, шкіл, навчатимуться в університетах, мами ставатимуть до роботи. До речі, у багатьох країнах спростили визнання українських дипломів, а це дуже поганий для нас сигнал, зазначають демографи.
Найбільш проблемним видається повернення тих, хто перебуває нині у Польщі. Мовного барʼєру там немає, будь-яка людина, яка знає українську мову, говоритиме польською. З Німеччиною важче, але водночас там надають більшу економічну підтримку. Треба розуміти, що уряди практично усіх країн зацікавлені в тому, щоб наші емігранти залишилися.
Та й 70 відсотків жінок, а вони складають основну масу мігрантів, мають вищу освіту. Більшість із них є представницями середнього класу. Це не бідні люди, які готові до підприємництва. Останні дані поляків свідчать, що дуже багато українців відкрили свої підприємства у Польщі й для цього були як матеріальні, так й інтелектуальні підстави.
І в цьому нічого дивного немає. Адже ще до війни потенційним розв’язанням проблеми у західних країнах стало надання можливостей для іммігрантів, завдяки яким можна підтримувати чисельність свого населення та економічний ріст. Наприклад, Польща навіть під час локдауну дозволяла в’їзд трудовим мігрантам.
Однак, думається, дещо дивним і передчасним є поширюваний «прогноз» нашої найближчої перспективи, у якій Україна буде змушена поповнювати нестачу працездатного населення за рахунок мігрантів з інших країн під час відбудови. І що це буде можливим за умови, коли в Україні буде швидке економічне зростання, якщо з’явиться багато нових робочих місць з гідною зарплатою, а рівень та якість життя в Україні будуть співставні з найбіднішими європейськими країнами.
Проте, переконаний, за таких «можливостей» не лише більшість учасників останньої міграційної хвилі захочуть повернутися у рідний край. А якби у нас так велося раніше, то не було б взагалі ніяких поневірянь світами наших співвітчизників. І Україна не була б «клондайком» висококваліфікованої та недооціненої робочої сили, не опинилася б вона у незавидній ролі постачальника людських ресурсів для країн, які прагнуть вирішити свої демографічні проблеми.
Проте у будь-якому випадку насамперед треба вибити окупанта, який перетворив чималий шмат нашої землі на новітнє дике поле.
Із 27 сіл громади дітей лише на… один клас
Особливо руйнівним є вплив реалій війни на природне відтворення населення. Дедалі гострішою стає тема спаду народжуваності та зростання смертності. Власне, вона є актуальною на шпальтах нашої газети уже не одне десятиліття.
Про середню народжуваність у 2022 році ще немає даних, а у 2021-му одна жінка в середньому народжувала протягом життя 1,1 дитини. Вважається, для того, щоб покоління батьків замістилося поколінням дітей, треба, щоб цей показник становив 2,15.
У жодній країні Європи показника 2,15 й близько немає. У 2022 році в Україні, швидше за все, відбулося зниження народжуваності, хоча воно не було катастрофічним, зазначають демографи. Найбільш серйозним, як очікується, воно буде у 2023 році. Позитивний прогноз на цей рік – лише 0,8 дитини на жінку.
Та й поглиблює таку демографічну прірву рівень смертності. Адже люди гинуть не тільки через суто воєнні причини, вони живуть у постійному стресі. Також зараз більше вмирають від інфарктів, інсультів, діабету, онкології, що залишається «за кадром» війни.
У воєнному 2022 році, за даними Шепетівського відділу ДРАЦСу, у місті зафіксовано 386 народжень та 738 смертей. Знову ж таки, за даними цієї установи, у територіальних громадах, з яких надходить інформація (а це Судилківська, Грицівська, Ленковецька та Михайлюцька) народилось 106 дітей, а померли 444 мешканці.
У Славуті, як свідчить інформація місцевого ДРАЦСу, народилося 356 немовлят, а відійшло у вічність 512 містян. У селах, підзвітних установі тергромад Славутчини, цей показник складає, відповідно, 65 народжень та 435 смертей.
Погіршення демографічної ситуації, коли смертність випереджає народжуваність, уже кілька років поспіль фіксують навіть у «молодому» місті енергетиків Нетішині. Так, за даними тамтешнього відділу ДРАЦСу, у місті на світ з’явилося 232 малюки, а смерть зафіксована у 248 випадках.
Власне, така «картина» відображає загальний стан демографії сучасної Шепетівщини з населенням 276 тисяч осіб (за станом на початок 2022 року). На її теренах, як свідчать підрахунки Головного управління статистики у Хмельницькій області, лише за торішній січень число усіх померлих сягнуло 457 осіб, натомість на світ з’явилося 119 немовлят. Фактично, середня пропорція склала більш як три до одного.
Не краща ситуація і в розрізі самих територіальних громад, де практично у всіх смертність уже тривалий час переважає народжуваність у рази. Наприклад, у Грицівській ТГ, яку складають 15 населених пунктів, торік було лише 20 народжень, а 108 смертей. У Судилківській ТГ на 21 село припало 71 немовля, а померли 182 сельчанина.
Катастрофічною щодо демографічних показників називають ситуацію і в Улашанівській ТГ. У її 21 населений пункт «лелека прилітав» 54 рази, а от сельчан проводили «у вічність» 159 разів.
Ще гірша ситуація з цим на Берездівщині. Адже на 27 сіл, які складають територіальну громаду, припало лише 22 народження, а померлих зареєстровано 125 осіб. Тобто майже на три десятки населених пунктів заледве набереться клас школярів для освітнього закладу.
Тому не можуть нікого залишати байдужими прогнози для України, які чи не щороку оновлюються у небажаний для нас бік. Наприклад, у звіті Організації Об’єднаних Націй «World Population Prospects», опублікованому у 2019 році, очікувалось, що до 2050 року кількість людності нашої країни зменшиться до 35,2 мільйона, а до 2100 року кількість українців скоротиться до 24,4 млн. людей. Проте, згідно з масштабним дослідженням, яке у середині липня 2020 року опублікували в журналі «The Lancet» — до 2100 року в Україні населення скоротиться до 17 млн. осіб…
Таким чином ми значно «випереджаємо» найгірші сценарії щодо динаміки населення від ООН ще якихось п’ять років тому. Тоді вважали, що у 2020 році нас буде 43,6 млн., у 2030-му — 41,2 млн., а у 2050-му — 36,4 млн. Однак уже 2021-го чисельність населення України становила 41,38 млн. громадян, що відповідає рівню 1958 року.
І нині ми багато людей втрачаємо через війну. Багато дітей, які мали б народитися у 2022 році, не народилися. Ще більшою мірою не народяться й цього року. А якщо війна триватиме довше, то й у 2024-му…
Шепетівський «промінчик надії»
Зараз демографи активно дискутують, чи буде «бебі-бум» після війни в Україні. Вони висловлюють сумнів, що не всі жінки, які вимушено переселилися до Європи, повернуться.
Є й багато скептиків, які застерігають від порівнювання ситуації в Україні з тією, що була після закінчення Першої та Другої світових воєн. У ті часи, як відомо, Європа пережила сплеск народжуваності. І то при значних втратах людських ресурсів. А багато країн взагалі були знищені ущент.
Прогнозують, що на демографії в Україні й надалі позначатиметься підвищена смертність через військові втрати, загиблих внаслідок обстрілів і передчасно померлих через стреси та хвороби. Та й народжуваність, як вважають, суттєво знизиться. Це ми побачимо, можливо, у 2023 році.
Проте є промінчик надії на те, що, можливо, демографічна ситуація покращиться. Й він у тому, що, незважаючи на виклики й випробування війни, 2022 року, який був дуже важким для планів в особистому житті, у населених пунктах відзначено зростання кількості шлюбів. Хоча і не в усіх. А це неабияке свідчення життєвого оптимізму та стійкості наших земляків, впевненості у переможне майбутнє України.
От і в Шепетівці, як поінформувала очільниця Шепетівського відділу ДРАЦСу Олена Кость, торік було укладено 509 шлюбів. Це значно більше показників попередніх років, коли на весільний рушник молодята ставали, відповідно, по 297 та 239 разів.
Навіть у селах Судилківської, Грицівської, Ленковецької та Михайлюцької територіальних громад картина теж оптимістичніша. Тут загалом кількість подружніх пар зросла з позаторішніх 32 до минулорічних 53.
А ще припускають, що в Україні з наближенням Перемоги змінюватиметься у зворотному напрямку й міграційний рух. Також можемо розрахувати на те, що повернеться значна частина українських заробітчан, які виїхали за 2-3 й навіть за 5-10 років до війни. Адже перед війною їх загалом нараховували аж 3–3,5 мільйона. І не лише тоді, коли вони побачать, що в Україні є можливість заробляти не менше, ніж за кордоном. А й відчують себе потрібними й невіддільними від її подальшої повоєнної долі.
Тут хотілося б згадати філософські слова Ортеги-і-Гассета: «Людина насамперед і понад усе — спадкоємець. Саме це, а не будь-що інше засадничо відрізняє її від тварин. Але усвідомити себе спадкоємцем — означає здобути історичну свідомість». Адже якщо одні не повернуться, а інші розбіжаться по світах, то хто успадкує Україну? А хто після війни почне її відбудовувати?
Володимир НИТКА.