Те, що Україна ще від початку становлення своєї суверенності сприймається міжнародною спільнотою як носій миру, є заслугою наших військовослужбовців, які виконували миротворчі місії у багатьох «гарячих точках» світу. З пори, відколи українські миротворці вперше увійшли в охоп­лене війною Сараєво у далекому тепер 1992 році, наші співвітчизники у складі міжнародних миротворчих місій пройшли чимало країн, де вирував громадянський неспокій.
І в когорті посланців нашої країни, військових «амбасадорів» миру, був і наш земляк, мешканець с. Михайлючки Олександр Голіков, який під прапорами міжнародних організацій допомагав встановлювати мир у розбурханому війною Іраку.
До речі, ця закордонна військова операція є наймасштабнішою за всю історію незалежної України. Постійна чисельність наших військовослужбовців в Іраку становила близько 1690 осіб, а загалом ратну службу в Іраку та Кувейті пройшло близько 6100 українців, 18 з яких загинули, а понад 40 отримали поранення.

Як пригадує Олександр Анатолійович, бажання взяти участь у миротворчій місії «визріло» ще під час служби у військах спецпризначення, у складі бригади, яка дислокувалася в Ізяславі.
— У ту пору, а я служив у 2003-2004 роках, забезпечення військовослужбовців бажало кращого, жили у казармах. А місячна зар­платня у контрактника була 350 гривень. А тут ще й треба було думати, як сім’ю утримувати. Тож і матеріальні мотиви відіграли свою роль у прийнятті рішення. А оскільки був «фанатом» армії, то було велике бажання набути досвіду, професійного рівня вищих стандартів у «гарячих точках», — ділиться спогадами Олександр. — Тож подав рапорт у різні відповідні інстанції, отримав й обов’язковий дозвіл батьків. А пропозиція стати миротворцем надійшла десь через тиждень після мого звільнення з війська.
У тому ж 2004-му відбулись п’ятимісячні збори на Яворівському полігоні на Львівщині. Після грунтовної підготовки та бойового злагодження особового складу на початку квітня 2005 року вилетіли з військового аеродрому Скнилів до Іраку.
Так почалась «близькосхідна» сторінка біографії Олександра Голікова, яка тривала дев’ять місяців. Власне, його миротворча місія припала на завершальну пору перебування українських військовослужбовців у складі багатонаціональних сил, які брали участь у підтриманні миру та безпеки у Республіці Ірак.
— Проходив миротворчу місію у складі 81-ї тактичної групи чисельністю понад 850 осіб. На час нашого прибуття до Іраку у квітні, уже почалося поетапне виведення миротворчого контингенту, яке повинно було завершитися до кінця 2005 року. Тобто наша 81-а тактична група була останньою військовою частиною Збройних Сил України у цій близькосхідній країні, — розповідає Олександр Анатолійович. — Нашим місцем дислокації був аеродром у ­ м. Ель-Кут, так званий табір «Дельта», а підпорядковувалась наша частина багатонаціональній дивізії «Центр–Південь». Я служив страшим розвідником, снайпером розвідроти спецпризначення у званні сержанта.
Звісно, незабутніми залишилися перші враження від іракської «екзотики». Стояла неймовірна спека, кругом пустеля, вражаюча бідність населення. Проте до усього звикали, адже ми — військові.
Крім того, адаптації сприяла сама атмосфера й рівень служби миротворців в Іраку. Одразу відчули значно вищий рівень ставлення до військових, яке можна назвати людським, високе забезпечення, професійність. Досі у пам’яті дружнє спілкування з військовослужбовцями з інших країн, зокрема американцями, британцями.
З нами вони пліч-о-пліч несли й миротвор­чу службу, спільно виконували завдання з конвою­вання, патрулювання, підтримання безпеки у зоні відповідальності у провінції Васіт.
До слова, свою місію 81-ша тактична група успішно завершила, не втративши жодного військовослужбовця.
— Було, що за весь період одна наша бронемашина підірвалася на фугасі, проте ніхто не постраждав. Ще кілька наших бійців отримали поранення та контузії під час планової інженерної розвідки дороги. Тоді теж спрацював вибуховий пристрій фугасного типу. Їм надали допомогу свої ж медики, — згадує Олександр.
Оскільки він з побратимами по місії ніс службу як належить, згідно обов’язку й професійно, то, думається, саме тому його не оминула зустріч з Віктором Ющенком. Президент України побував у базовому таборі «Дельта», ознайомився з результатами діяльності української миротворчої місії, перевірив готовність до повного виводу з бази останньої колони розвідувальної роти українських військових.
Тоді наш землях один з небагатьох отримав від Віктора Ющенка іменний годинник. А ще, на завершення своєї місії, — й миротворчі нагороди.
А вже 31 грудня, як мовиться, під новорічний стіл Олександр Голіков прибув у рідний край. І якраз доречно, бо народився на Водохреще, 18 січня. Тож святкував своє 21-ліття у сімейному колі у Михайлючці.
А далі склалось так, що його ратна доля мала продовження. Проходив службу у м.Хмельницькому, у 8-му полку спецпризначення, яку змушений був припинити за «сімейними обставинами», а точніше — через низьке матеріальне забезпечення армії.
А потім почались відомі події на Сході Украї­ни. Тож у серпні 2014 року Олександр Голіков за другою хвилею мобілізації повернувся у армійські лави.
Далі він, сержант, заступник командира групи 8-го полку спецпризначення проходив підготовку на зборах снайперів. З 2015 року перебував у зоні АТО, на передній лінії протистояння з ворогом. Усіх «гарячих» місць перебування, тепер уже на українському Сході й не злічити: Трьохізбенка, 32-й блокпост, Дебальцево…
— Група вийшла з «котла» цілою, нікого не втратили, дякуючи нашим командирам. Між іншим, основу її складали миротворці, які набули досвід в Іраку й служили там зі мною. Можна сказати, що знадобився досвід і свій, і наставників, які навчили думати головою.
Хоча наша війна значно важча за те, що було в Іраку. І вона триває вже роками, забрала багато життів. І з Михайлючки полягли мої земляки Руслан Мазунов та Реваз Циклаурі, з якими товаришував. Прикро, що нічого за цей час не змінилося. Людина віддає все, а натомість не отримує нічого…
Як каже Олександр, чергове його повернення в армійські лави відбулося у 2016 році. Підписав контракт на службу у 95-й десантно-штурмовій бригаді, що дислокується у Житомирі. Здійснив понад півсотні стрибків з парашутом. Оскільки військовій ниві віддав п’ять з половиною років, то сподівався продовжити навчання у виші, стати офіцером. На жаль, життєві реалії й армійське сьогодення цьому не сприяли…
— Здається, усе з часом минає, забуваються деталі пережитого, але залишається пам’ять про товаришів, з якими пройшов дороги в Іраку та на Сході України, — каже Олександр Голіков. — Намагаюся спілкуватися з побратимами, відзначати разом наш день «десантури», хоч і не завжди це вдається. Однак, коли бачимось, то таке враження, що ніби й ніколи не розлучалися, ніби досі одна команда…

Володимир НИТКА.
На знімку: під час виконання миротворчої місії в Іраку (крайній праворуч — О.А.Голіков).