На прохання «Шепетівського вісника» українка Марта Гавришко, котра живе у Сполучених Штатах Америки, поділилася особистими враженнями від побаченого у Вашингтоні, під час одного з найбільших у новітній історії США рухів за громадянські та людські права.

Сьоме червня, збираюся до столиці. «Маска, санітайзер, рукавички…», – похмуро нагадує мій партнер, що треба вкласти в рюкзак. – І бедж, музейний бедж не забудь! Щоб в разі чого поліція знала, що ти у США легально».

«Мамо, я не хочу, щоб ти туди їхала», – просить маленький син.

«Загроза перебільшена. Це мирний протест», – заспокоюю своїх. Вони ж поводяться так, ніби збирають мене на війну. «Все буде добре, повернуся ще до вечері», – кажу, швидко покидаючи дім, поки сама не передумала.

З легким відчуттям провини добираюся до Меморіалу Лінкольна. «Мем, будь-ласка, сховайте свій плакат. Ви можете протестувати за три метри звідси», – приязно посміхаючись, каже охоронець. Дякую за пораду і спускаюся на сходи.

Чутно полум’яні промови. «Це мій чоловік виступає!», – втирає сльози зворушена дружина оратора. «А Ви не знаєте, чи будуть сьогодні пісні? – питає мене велосипедистка. – Вчора, кажуть, співали, але я не встигла послухати».

Прямую до вулиці № 16, яка веде до Білого Дому, в самісіньке «серце» протесту. Саме тут, за розпорядженням мера Вашингтона, з’явився гігантський напис жовтими літерами «Black Lives Matter» («Життя чорних важливі»).

Одну з секцій вулиці перейменували на «Black Lives Matter Plaza». «Може хочете щось випити чи перекусити? Все безкоштовно» – привертає мою увагу дівчина, показуючи на возик, повний снеків і напоїв. Більшість таких «возиків гуманізму» в жіночих руках. Пригадалося знайоме, пережите Україною в час Революції Гідності: дівчатам – «канапки», чоловікам – «барикади».

Багато жінок порядкує і в медичних пунктах. Там можна вільно взяти санітайзер і маску. Протест повний жіночих голосів.

Помічаю й те, як уже «комерціалізується» національний біль. Продаються маски та футболки з популярними слоганами. На останніх зображені обличчя вбитих поліцією чорношкірих.

…Це вже другий мій «похід» до міста Вашингтон з часу запровадження карантину. Коли була наприкінці травня, протестуючі здебільшого скандували «I Can’t Breathe» – останні слова вбитого поліцією Джорджа Флойда. Вони прихиляли одне коліно на 9 хвилин, щоб вшанувати його пам’ять.

…Америка ще не оговталася від коронавірусу, а вже стоїть перед новим серйозним викликом. Статистика вражає: торішня пропорція убитих поліцейськими 370 білих до 235 чорних. Здавалося б, білих більше. Але, не забуваймо: темношкіре населення в Америці складає лише 12 %, тому їх таки тут вбивають більше, аніж білих. Візьмемо торішні показники невинно засуджених за вбивство. Таких темношкірих виявилося у 7 разів більше, аніж білих. А серед тих, хто підозрювався у зберіганні й продажі наркотиків, — у 12(!) разів більше.

У справі Флойда я не бачу глорифікації. Навпаки, у США нині багато пишуть про його злочини, фальшиві 20 доларів, які він приніс до крамниці, опір, який вчинив поліції. Втім, провина чоловіка мала б бути доведеною у суді. Тож смерть Флойда стала останньою краплею у чаші терпіння тих, хто десятиліттями страждає від поліцейського свавілля і расизму.

…Не варто судити про протест виключно крізь призму дій окремих підбурювачів, і відвертих злочинців, які палять машини, б’ють власниць/ків магазинів і грабують їхнє майно. Адже серед чорних також є ті, хто під час протестів засуджує насильство. Вартують уваги, наприклад, промови Сари і Терренса (вдови і брата Флойда), різних церковних пасторів та громадських лідерів. Протидію насильству демонстрували й чорні протестувальники, котрі в одному з американських міст живим щитом закривали поліцейських від розлюченого натовпу.

Чому так багато білих нині теж є учасниками протестів? Одна з білошкірих протестувальниць середнього віку, яку днями довелося зустріти у Вашингтоні, тримала плакат з написом «For our black sons» на знак солідарності з темношкірими посестрами, чиїх синів було вбито на грунті расової ненависті. В останні хвилини свого життя Джордж Флойд кликав маму, що добре чутно на оприлюднених відео. Багато інших матерів нині теж оплакують своїх дітей, які загинули внаслідок несправедливості. Ще більше живуть у страху пережити подібний біль.

Також білі солідаризуються з чорними тому, що чують расистську риторику на найвищому державному рівні. Сторінка президента в інтернеті днями містила приголомшливі фрази про «vicious dogs» (цей вираз люди сприйняли як відсилання до практики американських рабовласників ХІХ століття заганяти своїх рабів собаками) чи «when the looting starts, the shooting starts» (апелювало до слів начальника поліції Майямі 1967 року щодо чорношкірих чоловіків).

Місце проживання теж визначає якість життя. Доходи темношкірих приблизно на третину менші, аніж білих. Чорні мають гірші місця праці, а якщо безробітні, то позбавлені медичного страхування. Через таке чорношкірому населенню важко закріпитися у білих районах, а відтак воно залишається сегрегованим у «гетто». До того ж, нині чорні непропорційно більше страждають від коронавірусу (позаяк частіше користуються громадським транспортом, працюють у торгівлі). Наслідок бідності –погіршення криміногенної ситуації, гірша освіта. У бідних районах школи погані. З таких ось прикладів неспівмірності між «статусом» білих і чорних і складається той інституційний расизм, проти якого теж зараз протестують.

Марта ГАВРИШКО, Вашингтон.

Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.

Фото надані авторкою.