Сонечком своєї великої родини називають рідні Ірину Архипівну Пташук. І дійсно, того дня, на свято Петра і Павла, плесенчанка зустріла своє славне дев’яностоліття у сяйві усмішок, доброзичливості, уваги й поваги земляків, односельців, дітей та онуків. Її оселя привітно зустрічала усіх, хто прийшов вшанувати довголіття жінки-трудівниці, доля якої зіткана з радощів та печалей української матері-берегині.

 

Своїх дорогих гостей Ірина Архипівна зустріла короваєм і віршем-молитвою з побажаннями усім здоров’я, добра, миру й злагоди.

За доброю традицією нашого краю, привітали ювілярку із знаменною життєвою датою грамотами від районної влади та місцевої громади і теплими словами віншувань керівник апарату райдержадміністрації Наталія Лінник, керуючий справами виконавчого апарату районної ради Микола Капелюх, депутат райради Олександр Чмир, Плесенський сільський голова Микола Павлюк, працівники самоврядного органу та культури села, односельці.

А ще того дня оселя плесенської довгожительки мовби розцвіла рясним родинним цвітом. Адже Ірина Архипівна народила й виплекала п’ятеро дітей. Радістю сповнюють серце сільської жінки й десять онуків та дванадцять правнуків. Й чимало з них того дня навідалися до берегині родинного вогнища, аби привітати зі святом, — із Шепетівки, з Хмельницького (це ті, хто живе ближче).

А ще рідні ювілярки подбали, щоб до вітань долучились ті, хто живе й подалі, і в далекому зарубіжжі. Адже того родинного цвіту, як кажуть, по усьому світу. Тож правнучки Світлана та Іванна стали ведучими своєрідного відео-концерту – «флешмобу» із вітаннями «родинному сонечку» внуків та правнуків, які проживають у Києві, Москві, Чикаго…

Розчулилась старенька від такої уваги й перегляду світлин, у яких закарбовані незабутні миті життя найдорожчих їй людей. Мимоволі згадалась й нелегка доля, у якій було все — і голод, і холод, і радості й печалі.

Народилась Ірина Архипівна у с. Березні. Ще маленькою втратила батька, його в роки голодомору вбили за три колоски. А воєнне лихоліття принесло німецьку неволю – їхню сім’ю вивезли до Німеччини. Ще й досі сельчанка не може без сліз згадувати, як їх з сестричкою мати закривала собою під час нальотів літаків. Коли ж ненька рано померла, то дівчат виховувала тітка у Березні.

А післявоєнна пора стала початком трудової біографії Ірини Архипівни. Спершу на Шепетівському цегельному заводі, де зустріла свого судженого Олексія, хлопця із Плесни. А згодом у цьому селі, яке в ту пору поставало з руїн, влилась у колгоспну трудову сім’ю з її нелегкими селянськими буднями. Чоловік у господарстві працював художником, а вона – на різних роботах, зокрема, на фермі,  у полі ланковою. Після смерті чоловіка усі сімейні турботи лягли на її плечі.

Та й зараз, на схилі літ, Ірина Архипівна усім цікавиться, в усьому прагне допомогти рідним, хоча б добрим словом, порадою. А коли помре, жартує, то обов’язково, щоб їй «на той світ» провели Інтернет, аби вона могла з усіма  спілкуватися, усім допомагати.

Здається, життєвий  оптимізм і добра душа ювілярки – це те, що підтримує на Землі не лише її, а й усю велику родину Пташуків.

І в романтичній козацькій пісні, яку Ірина Архипівна виконала з дивовижною молодечою бадьорістю, мовби лунало напутнє: шануймося, бо ми того варті.

Тож з роси й води Вам, Ірино Архипівно! Многая й благая літ та діждати наступного ювілею!

В.ВАСИЛЕНКО.