…Дванадцята ночі. Запоріжжя. Дитячий садочок. І наші люди, українці, котрі кинулися годувати, лікувати та допомагати усім, чим тільки могли. Знову сльози. Але уже від радості, що врятувалися, що пережили найгірший жах у своєму житті.
Так розпочинався перший день свободи, 4 квітня 2022 року, для родини маріупольців, яким разом з десятками інших жителів міста-героя та мешканців Бердянська вдалося вирватися з лап російських окупантів-нелюдів…
…Ще кілька днів, і будемо в’їжджати у нашу затишну квартирку, в якій вже завершували ремонт, замовили меблі, прикупили майже всі речі, необхідні для життя – ці плани були в Анни та Кирила, що вже давно були разом.
Поки тривали останні приготування, пара мешкала у батьків дівчини, неподалік і батьки Кирила, його сестра з сім’єю. А жити планували поруч, тому й житло придбали у тому ж районі. За кілька метрів – дитсадок, школа, лікарня.
Анна працювала у місцевій асоціації ОСББ, дуже любила рідне місто.
— Останніми роками воно так потужно розвивалося, — почала розмову дівчина. — Багато парків облаштували, побудували якісні дороги, чудові фонтани… І фінансування було непогане для розвитку багатьох галузей життя. Маріупольці дуже любили гуляти затишними парками, алеями. Чи не щодня у нас щось відкривалося, багато планів було на майбутнє. У цьому сучасному місті ми й мріяли будувати своє життя, бути поруч з батьками.
У 2014–2015 роках ми уже відчули наслідки агресії росіян. Бої точилися неподалік, ми усі були «на нервах», але обійшлося. Тож і наприкінці цього лютого ми теж дуже сподівалися, що до Маріуполя ворог не дійде, що все буде добре, що наше місто не зачепить лихо… Адже надворі — ХХІ століття!
Втім, дива не сталося. Маріуполь став болючою раною на карті України. Усе, чим можна було нищити, ворог нищив, руйнував, спотворював, вбивав, катував. Російські орки і досі продовжують свою чорну справу, намотуючи на свої «військові звитяги» все більше злочинів проти людяності. І в цій пекельній рашистській м’ясорубці перемелюються долі тисяч життів цивільних, зокрема стариків та дітей. Та наші хоробрі воїни не дають ворогу можливості встановити московський хижий триколор над містом-героєм.
— Двадцять четвертого лютого я прокинулася від вибухів, — продовжує Аня. — Проте, живучи неподалік від зони бойових конфліктів, ми потроху звикли їх чути. Тож сподівалися, що і цього разу постріляють і затихне. Щоправда, у переддень з міста почали виїжджати разом з товаром великі супермаркети, що торгують різною технікою, — «Комфі», «Фокстрот».
Я увімкнула телефон і тоді вже остаточно зрозуміла, що почалася війна. Шок… Ми не були готові це почути. Ще у 2014–2015 роках та й пізніше тримали напоготові «тривожну» валізку з найнеобхіднішим, час від часу розбирали, знову складали… А останніми роками припинили це робити. Не вірили, не думали, що й до нас можуть дійти.
По телевізору побачили, як бомблять Київ. А там — мій брат разом з родиною. Хвилювалися за нього більше, ніж за себе, бо вважали, що ми у більшій безпеці, ніж столиця, Харків та інші міста. Знали, що маємо потужну оборону.
Що робити? Тікати? Чим? Над цими питаннями почала задумуватися родина Анни. Своєї автівки не було. Евакуйовуватися потягом — шлях пролягав через Волноваху. А там уже стріляли. Небезпечно. Можуть обстріляти й потяг. Тому не наважилися їхати цим маршрутом.
Серед страху, сум’яття, невідомості ще тліла надія: а раптом лихо обійде стороною… Навіть речі не збирали. Приготували лише документи, гроші.
Тим часом вибухи не припинялися. Вони чулися дедалі ближче.
— Спочатку ми не розуміли, чи по нас стріляють, чи наші військові по ворогу, — каже Аня. — Тим часом надійшли повідомлення про перших загиблих мирних мешканців. А найстрашніше стало, коли ми зрозуміли, що місто оточують рашисти.
З перших днів війни почало зникати опалення у будинках. Його забезпечував Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Підприємство вирішили зупинити. А зробити це за один день було неможливо.
Третього березня у нашому мікрорайоні зник зв’язок, електрика. Не стало й води. Почали готувати їжу на багаттях біля будинків. Гріли воду, щоб хоч трохи помитися. Усе це намагалися робити швидко, між обстрілами.
Ховалися в підвалі будинку. Він був невеличкий, двоповерховий, на 18 квартир. Тож усі добре знали один одного.
Дні змінювалися іншими днями. Люди вчилися жити у нових реаліях. І вірили, сподівалися, що цей жах от-от закінчиться. Проте пекло лише наближалося…
Чим жили маріупольці у ті дні?
— Ми багато розмовляли, ділилися спогадами, — продовжила свою історія Аня. — Батьки розповідали, як молодими ходили у походи туристичними стежками. Багато нового дізнавалися про життя сусідів. Бувало, грали у карти. І, звісно ж, готували їжу, намагалися пристосуватися до нових реалії. Були дні, коли з’являвся оптимізм, раділи звісткам. А бувало й навпаки — розбирав жах, виникала паніка.
Одного ранку ми прокинулися, на багатті приготували якийсь сніданок, поїли. Неподалік дуже стріляли. Мама сказала, щоб усі йшли в квартиру. Навіть посперечалися. Тато пішов до сусідів.
Ми з мамою сиділи на кухні, розмовляли. Раптом затремтіли підлога, стіни, стеля, весь будинок здригнувся. До нас забіг тато і крикнув: «Негайно у підвал!». Ми схопили валізу, кинулися до дверей. У під’їзді ще раз гахнуло.
Поки сиділи у підвалі — ще двічі прилетіло. Як трохи стихло, тато пішов на вулицю дивитися, що сталося. Прибігає назад і кричить: «У кого є тачка? Там поранені!». Мама зірвала покривало і дала його тату, у ньому можна було нести. Тато схопив і побіг. Лікарня була неподалік.
Як виявилося, снаряд прилетів і вцілив у кут будинку. Неподалік багаття, на якому готували їжу два сусіди. Один з них помер одразу, іншого понесли до лікарні з травмою голови. Через деякий час він повернувся, бо тих, хто міг ходити, довго у лікувальному закладі не тримали.
І це його врятувало: того ж дня в приймальне відділення лікарні поцілили рашисти… Трьома снарядами. На той час там було багато поранених з різних мікрорайонів міста, а також хворих. Усі — мирні мешканці, — каже Аня.
Через кілька днів, близько восьмої години вечора, вона з Кирилом попила чай, набрала гарячого напою ще й у термоси на всяк випадок і полягали спати.
— І раптом —яскравий спалах, — пригадує дівчина. — Дуже яскравий, бо скрізь було темно. Адже ні в будинках, ні на вулицях світла не було. Почули вибух. Швидко спустилися у підвал. Тато пішов дивитися, куди потрапили. Як виявилося, зруйнували хірургічне відділення. Саме там рятували поранених. У темряві бачив, як хтось з ліхтариком пішов дивитися на наслідки, шукати людей.
Двадцять першого березня Аня на власні очі побачила ,як окупанти бомблять сусідній мікрорайон, де були десятиповерхівки, школа, пологовий будинок, інтернат… З літака тоді скинули три бомби. Звідти бігли люди, щоб врятуватися, просили дозволити їм сховатися у їхньому підвалі.
Врешті, прийшло розуміння, що відносно спокійний їхній мікрорайон буде наступним.
— Наступного дня, вранці, ми побачили, що з розбомбленого мікрорайону їде колона автомобілів, — пригадує Аня. — Приїхала моя подруга, медсестра. Сказала, що вони будуть намагатися тікати з міста. Якщо ми хочемо, і хтось вміє кермувати, вони дадуть нам авто. На збір дали 40 хвилин. І попередили: немає жодних коридорів, жодних гарантій безпеки…
Аня, Кирило, батьки дівчини — Вікторія Володимирівна та Сергій Федорович поїхали. Разом з іншими автівками, які наважилися на цей крок. Спочатку планували прямувати до Мелекіного, що на узбережжі Азовського моря. Там думали тиждень-два пересидіти жахіття, сподівалися, що у курортному населеному пункті буде безпечніше… Тож з собою брали відповідні речі: металевий посуд, дерев’яні ложки, сірники та інше, щоб готувати на багатті. А ще — теплий одяг, ковдри, їжу, яка ще залишалася на той час.
— Фактично місяць до того ми жили без новин, — каже дівчина. — Інколи до нас доходили якісь чутки, але ми не знали, чи правдиві вони, чи ні. Тож коли рухалися тією дорогою, якою я у мирний час чи не щодня добиралася на роботу, ми жахнулися. А коли побачили драмтеатр, про який ми чули, але думали, що руйнування не можуть бути такими жахливими, тоді й зрозуміли, що треба вибиратися звідси якнайшвидше.
Крім того, раптово почався обстріл. Прямо на дорозі побачили тіла загиблих мирних мешканців, спалені й розстріляні автомобілі… Ми їхали у бік порту, до виїзду з міста. Раніше ходили чутки, що там більш-менш безпечно.
За містом — перший блокпост. Саме там родина вперше побачила рашистів. Їх було небагато, як і їхньої техніки. За словами Анни, у кожній машині почали перевіряти людей, документи. Але знову почався обстріл неподалік блокпосту. Тож дуже ретельно їх перевірити не встигли, пропустили, бо колона цивільних автівок була чималенька. Якісь автівки їхали без скла у вікнах, якісь – без дверей, якісь – продірявлені кулями та осколками… Але на усіх — білі клаптики тканини з написом «Діти».
З Маріуполя до Бердянська, куди змушені були рухатися люди, приблизно 85 кілометрів. Подолали їх за 18 годин, оминаючи п’ять ворожих блокпостів. Окупанти оглядали багажники, змушували чоловіків роздягатися, аби виявити на їхніх тілах сліди від бронежилетів, поранень… Перед самим Бердянськом, на останньому блокпосту, росіяни переписували паспортні дані усіх біженців.
— Хтось один виходив з автомобіля з усіма документами і чекав, поки рашисти їх перепишуть, — згадує Анна. — Нам дали прихисток знайомі. У квартирі було світло, щоправда, не було тепла та гарячої води. Продукти купували у магазині. Вони були дуже дорогими, лише хліб більш-менш продавали за доступною ціною.
Наступного дня у порт Бердянська прилетіло. Спалахнув ворожий корабель. Рашисти оскаженіли: нікого не впускали у місто і не випускали з нього. Тож наші плани якнайшвидше поїхати на Захід України, були перекреслені. Так ми прожили до третього квітня. Чотири дні знову не було зв’язку. До того ми уже поговорили з братом, який перевіз родину з Києва на Хмельниччину. Він приїхав у Дніпро чекати, поки зможе нас зустріти і забрати подалі від війни.
Чужою автівкою ми їхати не могли, бо на першому ж блокпосту її забрали б. Її власники вирішили залишитися у Бердянську…
Евакуаційні автобуси, які українська влада відправила за людьми у Бердянськ, в місто не впускали. Тому до них треба було добиратися кілометрів зо двадцять.
— Якось увечері до нас прийшов сусід, котрий таксував, і сказав, що нібито вранці автобусам дозволять забирати людей, — каже Аня. — Але їхати потрібно було десь о п’ятій ранку, бо посадка о шостій. Пообіцяв відвезти, незважаючи на комендантську годину. На людей з Маріуполя та Бердянська чекали з десяток автобусів. Коли вони заповнилися, дозвіл виїхати отримали десь о сьомій годині. І поїхали…
Аня каже, що було дуже страшно. Люди не знали, що чекає їх попереду. Один блокпост змінювався іншим, на кожному — обшук. Інколи змушували роздягатися і жінок.
— Якось нас зупинили прямо посеред поля. Люди зі зброєю просто вийшли на дорогу і перегородили рух. Ми не знали, чи це перевірка, чи будуть розстрілювати… Загалом було сім чи вісім блокпостів.
На одному з останніх стояли не росіяни (може, чеченці). Вони забирали в українців телефони, електронні цигарки, павербанки. Інколи їх вдавалося умовити не забирати гаджети, натомість пропонуючи гроші. Загарбники погоджувалися і на це…
До Василівки доїхали, коли стемніло. Почалася так звана сіра зона. Ми точно навіть не знали, коли закінчилася територія, підконтрольна ворогу. Але постійно були у напрузі, бо чекали, що окупанти почнуть стріляти у спину.
На черговому блокпосту я інтуїтивно зрозуміла — це наші! Нарешті — наші! Боже, яке полегшення! І знову стрілянина. Дуже швидко перевіривши документи, нас відпускають.
…Дванадцята ночі. Запоріжжя. Дитячий садочок. І дорога до нового дому.
Цей новий дім, прихисток, родина знайшла на Шепетівщині, у сім’ї братової дружини. Там вони дізналися, що їхнього будинку вже немає. Що снаряд, який влетів у квартиру Кирилової сестри, вбив його п’ятирічну племінницю і важко поранив саму сестру. Про її долю та долю її батьків, які ховалися у підвалі, й досі невідомо. Будинок теж зруйнований, згорів.
Дізналися, що їхній сусід, з яким прожили не один десяток років під спільним дахом, на щось наступив і… не вижив. Іншого — примусово вивезли окупанти.
— Це було пекло, — крізь сльози каже Аня. — Справжнє пекло. Ми постійно намагаємося відшукати хоча б когось, кого знали. Комусь пишемо, когось видзвонюємо, про когось розпитуємо… І так радіємо, коли з’ясовується, що хтось живий, що хтось врятувався!
— Чи сниться війна? – запитую в Ані.
— Так. А ще – танки.
— Сирени лякають?
— Ні. У Маріуполі їх не було чути. Тож вперше почули їх тут.
— Повернетеся у рідне місто після нашої перемоги?
Аня зробила довгу паузу і відповіла:
— Я хотіла б побувати там. Може, й не для того, щоб жити. Щоб просто пройтися нашою вулицею, відшукати наші фото, якісь дорогі серцю речі з попереднього життя…
Зараз багато згадуєш і, здається, черствієш душею. Можливо, це емоційне вигоряння. Буває, дивишся новини, читаєш інформацію, переглядаєш світлини з Бучі, Ірпеня. Якби не побувала у подібному пеклі, то, може, і налякалася б… А так… Почуття страху притупляється.
Згадую, що останніми днями у Маріуполі, навіть коли довкола вибухали снаряди, ми не поспішали у підвал. Сиділи, їмо, поки суп ще гарячий…
Я дуже хочу, щоб ця війна закінчилася. І дуже сподіваюся, що у Маріуполі вдасться вижити багатьом нашим людям. І що ми неодмінно зустрінемося.
- P. S. Коли матеріал уже був готовий до друку, мені написала Аня. Виявляється, їй хтось зміг надіслати фото понівеченого батьківського будинку.
Дівчини написала: «Вчора побачила фото свого будинку… Що я відчула? Порожнечу, холод і біль. Багато болю. Здавалося б, це лише стіни і дах, але скільки у них було життя і тепла, щасливих днів, сміху… Напевне, лише зараз прийшло цілковите усвідомлення того, чого я позбавлена, що втратили тисячі людей, якщо не мільйони, по всій країні…
Багато речей уже не повернути. І немає можливості попрощатися, узяти те, що тобі дороге, врятувати. Навіть немає радості від свого порятунку, бо виникає питання: а що далі? Я розумію, що це певною мірою безглуздо, що усе з часом налагодиться… І буде новий будинок, нове життя, друзі, робота…
Але поки що тільки пустка і невідомість… І біль за тих, хто не зміг врятуватися, хто залишається ще там, хто втратив близьких. За тих, хто шукає рідних, шукає будь-яку зачіпку. Ми самі шукаємо.
Але вчора була й хороша звістка — ми знайшли сестру Кирила. Вона жива, у лікарні. Щоправда, на території ДНР. Втім, головне, що жива. У неї серйозні поранення. Ми її неодмінно заберемо, нехай лише одужує.
Я б хотіла передати послання усім, хто шукає своїх рідних, щоб вони вірили, вірили і ще раз вірили. І молилися… А також висловити співчуття усім тим, хто втратив своїх близьких».
Спілкувалася Світлана ВОЛКОВА.
