Сьогодні зона відчуження Чорнобильської АЕС з її містами-привидами швидше сприймається, як історична «атракція» сучасної України.
Звісно, зараз ми по-іншому сприймаємо те, що відбувалося в її атомному серці тоді, весною і влітку 1986 року. Ця техногенна катастрофа (у довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин, що еквівалентна 300 бомбам, скинутим на Хіросіму) вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічними збитками. Майже 200 000 громадян були евакуйовані із зони забруднення. А радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед ліквідатори наслідків катастрофи.
Тоді справжньою ареною битви за життя стало місто Прип’ять. Його проєктували і будували як місто-супутник електростанції, дев’ятий атомград у Радянському Союзі.
Тож історія Прип’яті є прикладом блискучих перспектив і жахливих наслідків. Уже протягом 35 років це місто закинуте й забруднене радіацією. Сьогодні Прип’ять — це територія легенд, похмурих пейзажів і торжества природи. У той же час це, мовби, місто-музей, пам’ять про величезну техногенну катастрофу й подвиг героїв чорнобильської доби…
Зараз це миттєвість у плині часу, коли квітуче молоде місто були змушені враз залишити його 47 тисяч мешканців, а до пори, коли прип’ятську пустку будуть опановувати туристи-екстремали, ще залишались десятиліття, на рубіж протистояння радіоактивній загрозі стали ліквідатори-«партизани». У їх численних лавах було й чимало наших краян…
— Спершу було страшне видовище від ще зовсім недавно гарного й квітучого міста. Ще навіть висіла покинута білизна, бо люди ніяк не очікували такого лиха. Гнітила пустка навкруги, все почало заростати, — згадує події 35-річної давнини учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Валерій Федорович Гаврусєв (на знімку).
Хоча в ту пору слово «мобілізація» ніким не використовувалося, щоб не лякати світову спільноту, зате вживалось визначення «призов на військові збори», хоча по факту це і була «прихована» мобілізація. Когось викликали повісткою через військкомат з проходженням медичної комісії, а когось забирали прямо з місця роботи (установ, підприємств). Й незалежно від того, яку професію хто мав, усі вони були «партизанами».
На час чорнобильської поїздки Валерія Федоровича у складі його молодої сім’ї уже було двоє донечок — старшій, Юлії, виповнилось два роки, а молодша, Оксана, народилась у 1986-му, у рік аварії на ЧАЕС.
П’ятнадцятого лютого 1987 року його викликали у військкомат. Ось так і йому, тридцятилітньому, випало потрапити у так звані «партизани».
— Взагалі-то на перепідготовці я вже був. Про Чорнобиль уже всі знали, а коли викликають комісію проходити, то куди ж іще мають забирати?.. Ну, думаю, раз я електрик і це з тим пов’язано, то треба йти. І нічого вдіяти, бо військовий обов’язок — священний, і з цим було строго.
Правда, трохи була й секретність. Мовляв, будете проходити комісію, то вам усе розкажуть. А коли пройшли її, то отримали вказівку: бути у визначену дату на місці збору з речами. Автобус, як виявилось, уже чекав. Отож повантажились, всього нас було 26 осіб, і відбули у м. Коростень, на Житомирщину, — розповідає Валерій Федорович. — Там нас переодягнули у військове, яке, очевидно, було зі складів. Загалом серед «партизанів» було багато сімейних хлопців, були такі, що мали й по троє дітей. А були й холостяки.
Потім відправили у Народицький район. Наша військова частина – 39-й окремий полк хімзахисту — дислокувався у селі Нова Радча, у 30-кілометровій зоні відчуження. На той час там уже було облаштоване наметове містечко з їдальнею, клубом і всім необхідним. Поруч були інші частини, зокрема з Прибалтійського та Північнокавказького військових округів, були й строковики з Брянщини. Наша військова частина була зі Львова, тобто з Прикарпатського військового округу, її командиром був підполковник Воронов.
Чому у хімзахист потрапив? Важко сказати, адже в армії, а служив я в Групі радянських військ у Німеччині, був зв’язківцем.
У зоні відчуження доводилось переважно займатися прибиранням з будинків радіоактивних матеріалів, а як електрику, то мені і в частині роботи вистачало.
На той час роботи на «саркофазі» ЧАЕС, попри звіт про завершення його будівництва, ще далеко не всі були закінчені. Тоді багато чого було гарно сказано, але насправді було по-іншому. Адже забороняли щось зайве розповідати…
З табору у Новій Радчі на автомобілях вахтою (коли через день, а коли й через два) добиралися до місця робіт з ліквідації наслідків аварії. Наш транспорт — ЗіЛи, обшиті спальними матрацами. Зазвичай спершу було шикування, а далі — виїзд до місця проведення робіт.
— Працювали головним чином у Прип’яті — місті, яке було побудоване для атомників. Була зима, то хоч сніг вкрив довкілля. І це трохи рятувало, бо зменшувало вплив радіації, — згадує мій співрозмовник. — Спершу було дуже погане самопочуття. Небезпека там була невидимою, бо ти не відчуваєш потоків іонізуючого випромінювання, а вони пронизують тебе з усіх боків. Це насправді моторошно, коли всюди чатує «невидимий ворог», і ти від його впливу майже незахищений.
Відразу, уже після першого ж шикування після прибуття на місце, відчули головний біль. Бувало, від нього давали звичайні пігулки. Військові однострої були ще старих зразків, бо ж треба було одягнути стільки народу — тих, хто брав участь у ліквідації аварії. Отримали кирзові й гумові чоботи, комплекти хімзахисту.
Зазвичай, буденний режим роботи — підйом о шостій годині. Зарядки, звісно, ніякої, потім сніданок — і на транспорт. На місці одні займались дезактивацією будинків, а інші — прибиранням радіоактивно забруднених територій, приміщень. Усе це вивозилося для захоронення.
Одягнуті були у хімзахист, мали респіратори. Працювали до п’ятої години вечора, з перервою на полуденок, який привозили. Повернувшись у частину, проводили дезактивацію — милися у лазні. Спершу чи не щодня одяг міняли, а далі — рідше, через кілька днів.
Але від опромінення годі було тоді чимось захиститися. Хоча казали, що коли хтось «набере» дозу у 24-25 бер, то його відрядження закінчиться. Але все це було лише на словах.
Як розповідає Валерій Федорович, в офіцерів були армійські дозиметри, а в особового складу так звані «таблетки»-накопичувачі, дані з яких можна отримати лише за допомогою спеціального зчитувального пристрою. Та їх ніхто й не перевіряв. Записи робились у військові квитки довільно, так що нікому залишити зону відчуження раніше запланованого терміну не «світило». Ніхто з ліквідаторів не знав, яке опромінення дістав насправді.
Побут ліквідаторів був доволі «спартанський», обмежувався життям у наметах з викладеними із цегли стінами і обладнаними мурованими грубками, які опалювали дровами. За цим стежили чергові. Їли з казанків, але годували нормально.
Серед ліквідаторів була військова дисципліна. Розказують, що, мовляв, дозволяли вживати алкоголь, але то все нісенітниці.
— Взагалі, на цю тему багато думок і припущень, але під час нашого перебування для усіх без винятку діяв «сухий» закон. У магазинах, їдальнях та кафе було категорично заборонено продавати горілчані напої (навіть пиво) і боротьба з цим явищем була дуже жорсткою, — розповідає Валерій Федорович.
Проте інколи можна було відвідати клуб, у який з концертами навідувались артисти. Хоча офіцери застерігали від походів туди, де міг бути більший рівень радіоактивного забруднення. Але все одно ходили, як у нас казали, «на культуру», бо ж молодими були, хотілося все побачити…
А щодо оплати, то на ті гроші платили по сто карбованців «відрядних» на місяць. Тож у магазини навідувались часто. Адже їх забезпечення було пристойним.
Хоча кожен із тих 70 днів і ночей були сповнені напруги у тоді ще радіоактивній зоні. Можливо, оте перебування було б і довшим, але, як розповідає Валерій Федорович, захворіла менша донька, тож його відпустили, з огляду на це, раніше. Правда, сказали зачекати, бо усе прискіпливо перевіряли…
Слава Богу, доньки виросли здоровими, знайшли своє місце у житті. Зараз ліквідатор радіє трьом онукам.
Однак тоді, по приїзді додому, Валерій Федорович і сам погано почувався. Як каже, дружина, Майя Михайлівна, стала його рятівницею. Частими були кровотечі, без медикаментів і дня не минало. Словом, наслідки чорнобильського лиха для ліквідатора залишились на все життя…
А воно у Валерія Гаврусєва було трудовим. Адже, закінчивши школу у рідній Великій Медведівці й відслуживши в армії, він працював на залізниці. Закінчив училище у Козятині, а згодом — залізничний технікум у Києві, працював механіком потяга у Фастові. А коли дружина (одружились у 1982 році) закінчила Житомирський фармацевтичний виш і її направили у с. Чотирбоки, то переїхав з нею у це село.
Хоча у Фастові була хороша робота, пішов працювати у місцевий колгосп, який тоді очолював Володимир Данченко. Адже сім’я дорожча за все, наголошує співрозмовник. Оскільки мав спеціальність техніка-електрика, то став працювати головним енергетиком господарства, до якого на той час входили і Чотирбоки, і Ленківці.
Та згодом сільське господарство спіткав занепад. Тож у 2002 році Валерій Федорович знову пішов працювати на залізницю — наглядачем станції Чотирбоки. Загалом пропрацював у цій галузі понад п’ятнадцять років. За добросовісну й професійну роботу наш земляк був удостоєний від Укрзалізниці відзнаки «За розбудову України». На пенсію вийшов у віці 52 роки.
Як не прикро, та після повернення ліквідатора з Чорнобильської зони на нього, як і на багатьох таких, як і він, очікували інші реалії нового життя. Адже із своїми проблемами чорнобильці часто залишались наодинці, держава спершу взагалі не надавала їм ніякої підтримки. А тепер про вдячність за самопожертву нагадує хіба що близько двох сотень гривень доплати «на харчі» та пільга на енергоносії…
Шкода молодих хлопців, які втратили через чорнобильську біду не лише здоров’я, а й отримали понівечену долю. Вони виконали обов’язок перед Батьківщиною і нині потребують додаткових коштів та підтримки.
Часто чуємо, що ми у неоплатному боргу перед героями-чорнобильцями, які захистили теперішні й прийдешні покоління від радіаційного лиха. А борги рано чи пізно треба повертати…
Володимир НИТКА.