ГОЛОВНА СТОРІНКА Історія Спогад про запорозьку вольницю

Спогад про запорозьку вольницю

37 переглядів

Ой негаразд, запорожці, негаразд вчинили:
Степ широкий, край веселий та й занапастили…
Наступає чорна хмара, ще й дощик із неба,
Зруйнували Запорожжя – колись буде треба…

У цих сумних рядках народної пісні відображена подія нашої минувшини, якій нині виповнюється 245 років. Рівно стільки часу минуло, як 5 червня, на «зелені свята», 1775 року було знищено Запорозьку Січ.
Ця подія належить до числа найважливіших в історії України і має прямі паралелі з її новітнім літописом. Адже, як і тоді підступне руйнування козацької вольниці тогочасним царизмом було кероване страхом мати «державу у державі», так і нині у діях північно-східного «сусіда» прослідковується те ж небажання мати під боком назалежну й суверенну державу — спадкоємицю споконвічних демократичних традицій українського народу.
До слова, руйнування Запорозької Січі на ту пору було не першим. І до цього епізоду козацькі осередки зазнавали ударів, розорювалися, але неодмінно воскресали. Та саме з цією датою пов’язаний остаточний занепад козацтва в Україні.
Натомість 1775 рік був неприємним тим, що цього разу Січ була здана без бою. І цей факт вже сам по собі протирічить засадам вільного бойового товариства.
Січ-мати – так називали козаки свій притулок між походами та боями. Чому ж вони так ганебно з нею розлучилися?

Наступ на вікові вольності почався швидко. У 1754 році запорожцям заборонили виїздити за кордон. Ще через два роки російський уряд «проштовхнув» реформу обрання старшин. Військова Рада втратила ці повноваження, а старшина отримала право перебувати на посадах необмежений термін. 
Тим часом навколо Запорожжя росли російські залоги та з’являлися нові фортеці, для будівництва яких використовували козацькі зимівники. Їх просто розбирали. Скарги окремих козаків на таку сваволю до царської канцелярії не мали наслідків. Землі коша роздавали переселенцям. З 1768 року будується Дніпровська лінія укріплень.
Становище ускладнювалося ще й тим, що крім зовнішніх проблем у новій Січі посилилися внутрішні протиріччя. Їх основою стала майнова нерівність старшини і рядових козаків.
Принцип «розділяй і володарюй» діяв безвідмовно. Степові лицарі гризлися між собою за майно і землі. Старшина з кошовим погрузли у політичних іграх. Тим часом небезпечна зовнішня сила методично готувала їм пастку, вибратися з якої вони уже не зможуть.
Проте були на Запорожжі люди, які бачили реальний стан речей і наголошували кошовим про загрозу. Ще у 1755 року писар Дмитро Романовський писав кошовому Григорію Лантуху: «Уже військо до мішка взято, лише не знайшли засобу, як його зав’язати».
А у 1770 році паланковий старшина Пилип Львівський констатував у листі до кошового П.Калнишевського незворотність втрати запорозьких земель. «За степи вам повідомляю: почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять… І нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали…».
А поки «розтягувалися» запорозь­кі землі, кошовий з військом билися проти турків на боці росіян.
Та чи так мала закінчитися історія славної Запорозької Січі – колиски духу свободи, який до цього часу відчувається на колись козацьких землях? Адже є безліч прикладів, коли одна-єдина битва, виграна чи програна, перевертала усе з ніг на голову. 
Військова операція проти Запорожжя ретельно готувалася у цілковитій таємниці із залученням великої кількості війська, основу якого складали частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни.
Наприкінці травня 1775 року 8 полків кавалерії, 10 полків піхоти, 20 гусарських ескадронів, 17 пікінерських та 13 ескадронів донського козацтва (45 тисяч осіб (є припущення, що сили, виставлені проти січовиків, сягали 60–100 тисяч осіб)) під командуванням генерал-поручника Петра Текелія вирушили з фортеці Святої Єлизавети на Січ. Лівобережні запорозькі паланки повинні були захопити війська генерал-поручника Олександра Прозоровського.
Російські війська, поділені на 5 загонів, вступили на Запорожжя. Серед населення було поширено чутки, що вони проходять через запорозькі землі для здійснення прикордонної служби.
Четвертого червня 1775 року війська під командуванням П.Текелія оточили Січ. 300 гусарів та піхотний полк захопили січове передмістя, артилерію, блокували гавань і флот. Посланець Петра Текелія поставив вимогу, щоб кошовий отаман з’явився у табір до генерала.
Залога Січі нараховувала лише близько 3 тисяч бійців із 20 гарматами. За таких умов запорожцям оголосили вимогу скласти зброю, інакше їхні дії обіцяли кваліфікувати як зраду з відповідними наслідками.
Січова рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським після бурхливих суперечок із «гарячими головами», які виступали за бій навіть з чортом (чи то пак із такою кількістю чортів), вирішила «не проливати хрис­тиянської крові» та склала зброю перед окупантами.
Проти збройного опору був кошовий Петро Калнишевський і архіманд­рит Володимир Сокальський, якому приписують сприяння мирній ліквідації Січі.
Важко сказати, що спонукало Пет­ра Калнишевського відмовити козакам дати останній бій. Можливо, похилий вік – тоді кошовому було 85 років. Але ще 4 роки тому він особис­то керував військовими діями проти Туреччини. Можливо, умовляння січового священника, архімандрита Володимира Сокальського, який казав про росіян: «Вони хоч і недруги, а все-таки православної віри люди». А можливо, страх бути вбитим у кривавій січі. Все-таки кошовому було що втрачати – він володів землями, худобою (за деякими даними – 14 тисячами голів). Також мав дружні стосунки з Григорієм Потьомкіним і сподівався дожити у спокої.
Тож Січ здали внаслідок переговорів. Як кажуть, хоч ще ті козаки були у 1775 році, та не ті керівники. Словом, очолювані П.Калнишевським запорожці програли свою битву, не витягуючи шабель.
Наслідки цієї «миротворчої» акції з трагічним для нашого народу загалом і козацтва, зокрема, змістом на забарилися. Доволі швидко отримали «по заслугах» і головні її фігуранти.
Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського, поп­ри їхню згоду на умови Катерини ІІ, все одно звинуватили у зраді та засудили до каторги.
Петро Калнишевський був суворо покараний за свою дипломатичність. Шістнадцять років він провів у казематі на Соловках. Ще дев’ять – в одиночній камері (у 2008 році він, як Петро Багатостраждальний, приєднаний до лику святих Помісним Собором Української Православної Церкви Київського Патріархату).
Після арешту військового суддю Павла Головатого заслали до Тобольського, а військового писаря Івана Глобу – до Туруханського монастирів, звідки вони уже не повернулися.
Десятого липня 1775 року імперат­риця Катерина ІІ нагородила Петра Текелія орденом Святого Олександра Невського і подарувала маєток у Вітебській губернії. Січовий архімандрит Володимир Сокальський теж дістав «блага» — став настоятелем Батуринського Миколаївського монастиря.
Більша частина запорожців (кілька тисяч) вночі таємно залишила Січ і на «чайках» спустилася Дніпром у володіння кримського хана. Невдовзі турецький султан узяв козаків під свою протекцію і дозволив їм заснувати у дельті Дунаю Січ, названу Задунайською.
П’ятого червня російські солдати зруйнували січову фортецю, розгромили Покровську церкву, розбивши дзвони і розтрощивши іконостас, сплюндрували могили на козацькому цвинтарі. На користь Росії було конфісковано запорозьку скарбницю, вивезено військові клейноди, артилерію, зброю, боєприпаси і архів. Одночасно було захоплено паланкові центри та усі важливі пункти – шляхи, перевози тощо.
Прикметно, що, як і у випадку з нинішньою окупацією українських земель, російська влада лише згодом видала офіційне пояснення своїх дій, а до того удавала, що нічого не відбувається. Так, маніфест Катерини ІІ про знищення Січі з набором безглуздих звинувачень на адресу запорожців (у які цілком органічно вписалися б нинішні закиди Кремля про «хунту» і «фашистів») з’явився лише 3 серпня – тобто через два тижні після самої події.
У маніфесті Катерина ІІ пояснювала руйнування Січі провинами самих запорожців, оскільки, «…заводячи власне хліборобство, розламували вони ж тим саму основу залежності їхньої від престолу нашого. Вони задумали скласти із себе посеред Вітчизни область цілковито незалежну під власним своїм несамовитим правлінням. Ми визнали себе зобов’язаними перед Богом та імперією нашою і перед самим взагалі людством зруйнувати Січ Запорозь­ку та ім’я козаків від неї перейняте».
Акцію супроводжувала інформаційна кампанія про те, що Січ знищена «в своём политическом уродстве». Відтак той імператорський маніфест розсилали у різні відомства: Малоросійська колегія – до магістратів та полкових канцелярій, Київська духовна консисторія – до монастирів та протопопій. Таким чином про акцію методом «виправлення умів» було поінформоване усе населення імперії.
За своєю масовістю вона нагадувала хіба що так звану «анафему» Івану Мазепі, за підтримку якого Запорозьку Січ за наказом Петра І було поруйновано у 1734 році.
Разом з тим маніфест Катерини ІІ констатував «дивний» факт: більш ніж через 100 років після Переяславської ради запорожці, виявляється, ніколи не приводилися до присяги на вірність російському цареві, а отже, за імперськими законами, не були підданими Росії.
Тож історія свідчить: у стосунках з Росією все нове – це добре забуте старе, і це старе – зовсім не добре й веде свій «родовід» з петрово-катерининських «гніздечок».
Трофеєм тогочасних окупантів стали величезні земельні володіння Війська Запорозького, які були роздані фаворитам Катерини та іншим вельможам.
Та все ж з ліквідацією автономії Гетьманщини та зруйнуванням Запорозької Січі історія козацтва не завершується. На території Південної, Лівобережної та Слобідської України залишалася чимала кількість колишніх козаків, які намагалися відтворити якщо не Січ, то подібну організацію, яка могла б забезпечити їм сприятливі умови для господарювання, звільнити від феодального гноблення, надати пільги, реалізувати їхнє бажання козакувати. Зокрема, під час «вписувань» цих регіонів в імперські стандарти, коли розпочалося виникнення штучних іррегулярних козацьких військ з українського населення, саме таку назву отримали ці формування в історичних джерелах.
Один із цікавих моментів створення одного з них (Чорноморського війська) — це вимоги Катерини ІІ до князя Григорія Потьомкіна, який формував полки: «Щоб з вашого боку були вжиті необхідні запобіжні заходи, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей ще й на їхньому старому підґрунті».
У відповідь князь засвідчував, що козаки вже «вірні», сімейні та покірні. Він схилив козаків, які колись служили у коші, негайно шукати наречених та поспішати записуватися до чорноморців. Намагання одружити якомога більше козаків не є випадковим, адже козак, який має родину, менш мобільний і не схильний до різноманітних мандрів. Такі вимоги до сімейного статусу застосовували і в процесі формування інших козацьких військ.
Однак після підписання Ясського миру 1791 року з Османською імперією практично усі створені іррегулярні козацькі частини переформовувалися, ліквідовувалися або переселялися з території України (йдеться про Чорноморське військо), чим було зведено нанівець навіть незначні спроби відновлення військової козацької організації в останній чверті XVIII століття.
Маніфестом від 3 травня 1783 року у Слобідській та Лівобережній Україні узаконювалося кріпацтво, внаслідок чого розпочалося так зване шукання козацтва.
Непроста ситуація склалася й з іншою частиною населення, яка отримала назву «малоросійське козацтво». Уряд мав зважати на їхні історичні поземельні права, чим створив, як стверджують дослідники, «правову колізію». Тож «малоросійське козацтво» отримало частину прав дворян, не належачи до останніх.
Водночас це сприяло відродженню зацікавленості своїм минулим, вив­ченню історії козацтва, зберіганню сімейних документів, архівів тощо.
Отже козацтво, хоча і було поступово вписане у загальноросійську суспільну структуру, але намагалося зберегти у пам’яті власні традиції, які стали «у пригоді» під час бурхливих подій першої чверті ХХ століття. Яскраво й звитяжно заявив про себе козацький феномен української нації й у наш час, під час подій на Майдані й відсічі російської агресії проти нашої країни.
Тож волелюбний дух його живе у генах народу й донині. Адже, попри усі історичні нашарування, пересічний українець у глибині душі й досі вважає себе козаком, нащадком запорожців. А Січ, яку запорожці називали «наша мати козацька», є одним із символів українськості та своєрідним історичним оберегом прагнень народу до незалежності.
Підготував Володимир НИТКА.

Залиште Ваш коментар
Перевести