Упродовж тривалого часу нікому не було ніякого діла до цих кількох десятків «літерних» пакунків, які багато років зберігаються у фондах Інституту рукопису київської Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Хоча у кожному – унікальні записи про історію різних поселень Волині XVI – початку ХХ століть, зроблені на аркушах із блокнотів і зошитів фіолетовим чи зеленим чорнилом.

Автор цього своєрідного архіву, який ще ніхто не дослідив і не опублікував, – перший керівник Шепетівського окружного краєзнавчого музею (наприкінці 1920-х), а ще наукового товариства нашого міста при Українській Академії Наук (1926–1929 рр.) Володимир Кочубей.

 

Наш земляк-краєзнавець Володимир Іванович Кочубей скурпульозно занотовував відомості з царини історії різноманітних волинських сіл і містечок. Оскільки дослідник, коли писав нотатки, переважно проживав на півночі теперішньої Хмельниччини (Славута, Шепетівка, Ізяслав), у них добряче «відбилися» й реалії минувшини населених пунктів нашого краю. Особливо добре у записах Кочубея простежені соціально-економічні реалії Cудилкова, Шепетівки, Лабуня, Полонного та Славути наприкінці ХІХ – початку ХХ століття.

Містечко Судилків «зразка» 1913 року, судячи зі записів В.Кочубея, вирізнялося численними шкіряними заводами. Зокрема, діяли підприємства такого профілю, керовані Бекером, Гендлером, Нушковим, Офзіером і Штейном.

Також у містечку активно «пилялися» дрова і вироблялася горілка. Наприклад, тартак Мелера Закомельського, що перебував в оренді Беренштейна, щороку продавав продукції на 150 тисяч царських рублів (величезна сума, як на ті часи). А гуральня того ж власника, на якій трудилося лише 12 судилківчан, продукувала щороку свого специфічного «краму» на 25 тисяч рублів.

Цікаво, що в Судилкові на початку ХХ ст. існувала своя (єврейська) лікарня. А ще це теперішнє село у 1913-му було центром волості, з діючою поштово-телеграфною філією. Загальна кількість дворів складала 1526, а жителів нараховувалося 10180.

Лише на трохи більше ніж дві сотні людей (10390) мешкало того ж року в нашому волосному містечку Шепетівці. Судячи з нотаток В.Кочубея, тодішнім «містечкоутворюючим» підприємством вважалася цукроварня Потоцького, на якій працювало 611 чоловіків та 259 жінок. «Солодкого» вони щороку виробляли аж на мільйон царських рублів. Для порівняння: паровий млин Брокермана і К° надавав роботу лише для 24 робітників.

А ще в містечку Шепетівці можна було заробити на Базарі споживчого товариства графа Потоцького, у Товаристві взаємного кредиту, складі сільськогосподарського знаряддя Йосі Схижа.

Попри сучасні уявлення, лікарень у містечку було аж три: одна – при цукроварні, інші – єврейська та земська (на 22 ліжка). До речі, на відміну від теперішнього міста Шепетівки, у його «предка»-містечка діяв книжковий магазин. І, серед іншого, там продавалася продукція місцевої друкарні Хеявена.

Сьогодні це може видатися дивним, але на початку ХХ століття нинішнє півтисячне село Новолабунь Полонського району (тоді було містечком і звалося Лабунь) за чисельністю населення перевищувало як Шепетівку, так і Судилків. У 1913-му в Лабуні мешкало 10655 жителів.

Це колишнє повітове місто Заславської губернії на початку ХХ ст. славилося своїми олійнями, поташнями, а також наявністю, якщо говорити теперішньою мовою, значної кількості складських приміщень (їх було 24). Далеко за межами містечка знали чудову продукцію маслобійних заводів Бродського і Долгоп’ятова.

У Лабуні працювали два водяних млина з річним показником перемолу 36 тисяч пудів. Хоча відстань від найближчої залізничної станції складала 22 версти, там функціонувало своє поштово-телеграфне відділення.

Потужним ремісничим центром Волині на рубежі століть вважалося Полонне. Особливо воно славилося своїми кожухами. Ще б пак, адже там налічувалося 140 гарбарів і кушнірів (майстрів з вичинки шкір і хутра та пошиття з них одягу). Полонські кожухи (під «брендом» «Ярославські») продавалися на ярмарках усього Правобережжя. У багатьох великих містах чудово знали й тамтешніх виробників дитячого «умебльовання» та цяцьок із дерева.

Ось неповний перелік інших полонських об’єктів «індустрії»: шкірзавод Тартаковського й Ервіна, фарфоровий завод Бахмутського, фаянсові заводи Зусьмана, Гладкого, Кармінета, фабрика кухонного посуду, чавунна фабрика, броварня Дунін-Корвицьких (в оренді В’ячеслава Кліха).

Додамо сюди і полонські млини – парові Полякова, Дунін-Корвицьких, водяні – Дунін-Корвицьких, Буншафта і Качтера. Також у містечку функціонували парові круподерні Вайнштейна й Цацкіса, так звані склади хлібо-робітничого знаряддя Вайнбаума і К°.

Тож нічого дивного, що чисельність полончан рік у рік зростала. Якщо 1899-го у містечку (з передмістями) нараховувалося 18220 людей, то до 1913-го їх побільшало ще на майже 2 тисячі.

Цікаво, що за рік до початку Першої світової війни у Полонному працювало 6 готелів, діяли поштово-телеграфна контора, банкірська контора Лур’є, єврейська лікарня, 3 фотосалони, навіть 3 книжкових крамниці (!) та друкарня Діментвара.

Іншим «чемпіоном» за кількістю різноманітних «точок» виробництва на півночі теперішньої Хмельницької області у 1913 році була Славута – містечко, у якому жив лише 7491 мешканець.

Перед Першою світовою війною там діяли дві суконні фабрики (246 робочих місць), два тартаки (65 працівників) і одна броварня Сангушків (12 робочих місць), три заводи з випуску матеріалу для покрівель толі – Гошевського, Епштейна, Шапіра (38 працівників). До загального переліку додамо й водяний млин Сангушка, шкірзавод Фельдмана, так званий кумисо-лікувальний завод. Завітати можна було й на склад сільськогосподарського знаряддя Т.Шидлевського, у Товариство споживчого кредиту та Споживче товариство.

А підлікуватися – у «лечебниці» князя Сангушка та земській лікарні на 10 ліжок. Щодо культурних потреб славутчан, то їх забезпечували єврейська бібліотека Шапіра та дві книгарні. До речі, у містечку діяли аж дві друкарні. А поштово-телеграфна станція з’явилася ще в останній чверті ХІХ століття.

Володимир КОВАЛЬЧУК.

 

Ілюстрації:

1) один із аркушів записів В.Кочубея про історію Шепетівки, які зберігаються у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського;

2) частина типового бланку Шепетівського наукового при УАН Товариства.