Двадцятип’ятирічний солдат Святослав Морозюк служить оператором обліку одного з відділів Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. З початку широкомасштабного вторгнення він узяв до рук зброю та став на захист нашої країни від російських окупантів.
Воїн народився на Хмельниччині. Після школи вступив до Національного університету «Острозька академія» і на третьому курсі вирішив випробувати себе строковою службою в армії. Був призваний до 80-ї десантно-штурмової бригади, де служив гранатометником. Після служби завершив навчання в університеті та отримав диплом.
За два місяці до широкомасштабного вторгнення Святослав повернувся з Нідерландів, будував плани на майбутнє. Проте вторгнення рф змінило життя кожного українця.
— Двадцять четвертого лютого я прокинувся надто рано, ніби відчував, що має щось статися. До останнього не міг повірити, що у ХХІ столітті у центрі цивілізованої Європи може розпочатися масштабна війна.
Того ж дня прийшов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Мені сказали залишити особисті дані, контакти та чекати, бо насамперед беруть тих, хто уже має досвід участі в АТО та ООС. Звісно, я просився у свою 80-ту ДШБР. Але на той момент з мого району був набір мобілізованих до окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» і я погодився, — розповідає Святослав.
У той же день, 28 лютого, він вирушив у м.Коломию, у пункт постійної дислокації. Там командири запитали, хто має бажання та готовий до виконання бойових завдань. Святослав, не зволікаючи, ухвалив для себе однозначне рішення.
— Я чомусь жодної миті не вагався, бо розумів, що зараз важливий кожен день, кожна година і потрібно брати до рук зброю та захищати свою країну. Мене відібрали до 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону бригади. Уже на початку березня ми виїхали у Київську область. Ще не доїхали до населеного пункту Малин, як орки нас почали «вітати» — обстрілювати залізничні колії, — згадує захисник.
Боронячи Київщину, солдат воював у різних населених пунктах: Кухарі, Олива, Слобода-Кухарська. Воїн розповідає, що страх, звісно ж, був, важко було налаштуватися. Але за день-два звик до постійних обстрілів.
— Ми заходили, окопувались, займали позиції. Нашим завданням було стримування ворога під час наступу і за першої-ліпшої нагоди ми мали перейти до штурмових дій.
Найстрашніше було тоді, коли тихо, бо не знаєш, що ворог тобі готує. Прилітало з усього: артилерія, міномети, фосфорні снаряди. Але найбільше ворог застосовував тоді авіацію.
Позитивну роль відіграло те, що окупанти нас недооцінили, хоча й значно переважали у кількості. Вони не знали, скільки нас і чим ми озброєні, а ми цим скористалися, — розповідає гранатометник.
За його словами, вдень постійно «працювала» ворожа артилерія, вночі противник переважно застосовував авіацію. Літали ворожі дрони, вираховували позиції наших військових, а вже через певний час авіація завдавала ударів.
— Наш підрозділ складався як з досвідчених воїнів з неабияким бойовим досвідом, так і з мобілізованих, які зовсім «не нюхали пороху». Та завдяки вмілому командуванню, мудрим сержантам і самовідданості кожного з нас ми стримали ворога. Свою лінію оборони не просто не здали, а й успішно проводили штурмові дії, гнали та нищили окупантів.
Доброю підтримкою і справжнім, вірним другом стала для нас артилерія, яка берегла, як кажуть, кров нашої піхоти. Це «боги війни», які прицільно й майстерно завдавали ударів та щоразу руйнували плани ворога. «Накривали» їхню самохідну, причіпну, реактивну «арту», лупили по скупченню особового складу, по польових складах з боєприпасами.
Втікаючи з Київської області, рашисти залишали сотні самохідних установок, бронеавтомобілів, танків, БТР і БМП, які потім ми використовували проти них самих.
Налякані й згорьовані цивільні у селах, які ми звільняли, розповідали, що все, на що орки здатні, – це пограбувати магазини, винести весь алкоголь і «гуляти» у посадці, — згадує захисник.
Під час одного з чергових авіаударів Святослав дістав важке поранення. Сталося це тоді, коли він з побратимами йшов стежкою на свою позицію і зненацька «прилетіло» по сусідній.
— Ми стрімголов кинулися до найближчого укриття, але не встигли — уламки авіаційної бомби були швидшими за нас. Пам’ятаю лише, як нас підняло, крутануло і гепнуло об землю.
Прийшовши до тями, я спочатку злякався, що осліп. Голова нестерпно боліла, у вухах пищало і свистіло. Мене з побратимами присипало товстим шаром землі, дерев’яними колодами з перекриття бліндажа. Я намагався хоч трішки хапнути кисню, але щоразу при повороті головою рот набивався землею. Я то втрачав свідомість, то знову приходив до тями…
Уже потім побратими розповіли, що нас трьох шукали дві години, а коли знайшли під завалами, то я і ще один були непритомними, а третій воїн від ворожих уламків загинув, — розповідає солдат.
Святослав отримав травму хребта, голови, акубаротравму, рвані рани руки. Від численних забоїв у нього досі болить нога, лікарі сказали, що необхідна операція. Минув майже рік з того часу, а він досі продовжує реабілітацію.
— Наразі ходити можу. Основний удар прийшовся на хребет і голову. Є певні порушення у роботі нервової системи. Деякий час не міг нормально розмовляти, тому читав чимало спеціальних книг, щоб повернути чітке мовлення. Та головне, що залишився живим, а організм молодий, так що відновлюся, — каже воїн.
За висновком військово-лікарської комісії солдат Святослав Морозюк визнаний обмежено придатним до військової служби у воєнний час, тому від листопада 2022 року перевівся на одну з вакантних посад в Ізяславський відділ Шепетівського районного ТЦК та СП.
Солдат має мрію і рахує дні до того, коли вона здійсниться.
— Одразу після перемоги над московськими окупантами я візьму квиток на потяг «Хмельницький–Сімферополь» і поїду відпочивати в Алушту, з обов’язковим відвідуванням Нікітського ботанічного саду. Усе, як з батьками у дитинстві…
Тож нехай мрії захисника збуваються!
Анастасія БОГАЧ.
(«Армія Inform»).