Хтось об’їздив світ мандруючи, а я пізнав його, працюючи у різних країнах.
Розпочалися мої емігрантські трудові будні у 1998 році у Польщі, на полуничних плантаціях. Це дуже важка праця, вимагає скрупульозності, тому через два роки я змінив її на більш чоловічу професію — почав освоювати будівельну справу. Працював у парі з поляком, який навчив мене усім премудростям цієї професії.
Загалом я ніколи не думав, що разом з тисячами українців опинюсь в «армії» заробітчан. Після закінчення середньої школи освоїв фах техніка-технолога, був на практиці на коксохімічному комбінаті у великому промисловому місті. Проте це місто мене гнітило, адже я родом з райцентру на Хмельниччині, часто бував у селі, де жили мої дідусь та бабуся. Отож залишив усе і повернувся додому, бо дуже сумував за рідними, своїм краєм.
Потім пішов на армійську службу, був командиром танка, ротним писарем. Можна було залишитися у лавах Збройних Сил за контрактом, але цей вид діяльності не приваблював мене.
Настав час, коли мої земляки почали виїжджати на заробітки за кордон. Я також ризикнув. І ось усе понад 20 років перебуваю у статусі трудового мігранта, як нас називають. Я трудився у Росії, Польщі, Ізраїлі, Німеччині, Литві, Бельгії, Голландії.
Найдовше займався будівництвом у російських чиновників, проводив ремонти у заміських будинках. Одного разу трудився на дачі, що розташована поблизу резиденції Путіна.
Коли Росія розпочала війну проти України, я покинув країну агресора, хоча заробляв непогано і міг би залишитися.
Відпочивши трохи вдома, вирушив з друзями на заробітки до Німеччини. Опинився у Лейпцігу, де потрапив у бригаду з будівництва сонячних батарей. Платили нам за роботу кожного тижня, ми проживали у готелі безкоштовно. Також зводили об’єкти у таких великих містах, як Халле, Дессау, Котбус. В останньому були на колишньому радянському аеродромі. За якісну роботу власник об’єктів (німець) видавав нам до Різдва подарунки, премії. Німецькі роботодавці ніби непогані, але дуже прискіпливі, платять за роботу мало, а вимагають багато.
Працював також і в Ізраїлі, але зауважу, що без трудової візи там довго перебувати не можна. Тому мене звідти депортували, запідозривши, що я прибув з метою працювати, а не оглянути святі місця, хоча я встиг їх відвідати.
До речі, чимало святих місць я відвідав, перебуваючи у Росії. Там багато давньоруських релігійних пам’яток.
Та найбільше мені сподобалося працювати у Бельгії та Голландії. Там люди дуже добрі, гарно ставилися до заробітчан і платили достойно.
Що я порадив би тим, хто збирається їхати за кордон на заробітки? Їхати потрібно до когось із знайомих, бо особи, що розміщують відповідні оголошення на інтернет-сайтах, є переважно шахраями. Вимагають за все передоплату, а потім не відповідають на дзвінки, тобто цинічно «кидають» людей на гроші.
Не вірте роботодавцям, котрі обіцяють вам пізніше вислати зароблене. Здебільшого це також обман. Щоб захиститися від нечесних посередників, домовляйтеся про виплату зарплат за тиждень роботи — так ви швидше виявите хапугу і попрощаєтеся з ним завчасно.
За кордоном затребувані представники майже усіх робітничих професій. Бажано їхати на заробітки з певними навичками, аби не виконувати чорнову, низькооплачувану роботу.
Найбільший попит на українських будівельників, саме вони виконують найскладніші роботи.
Я працював пліч-о-пліч з вихідцями майже усіх колишніх республік Радянського Союзу. Росіяни, білоруси хоча і працюють, але багато пиячать, тому їх часто виганяють з бригад. Таджики, узбеки вживають спиртного менше, але вони менш освічені, тому виконують земляні, підсобні роботи. А у спілкуванні дуже добрі, порядні, серед них багато віруючих. А загалом хочу зазначити, що заробітчани здебільшого не мають на чужині ніяких прав.
Пригадую, як один робітник-молдованин упав з третього поверху, але, на щастя, залишився живим. Йому, як і іншим нелегальним робітникам, ніхто не виплатив грошову допомогу за травмування. А коли з драбини упав українець і зламав руку, то його автомобілем швиденько відправили до України, а власник-поляк більше бідкався через зламану драбину, ніж долею скаліченого робітника.
Були у мене й цікаві пригоди. В одному старому будинку у Підмосков’ї я знайшов цінні старовинні речі, а в іншому місці ми виявили сховище з винами багаторічної витримки. Довгенько ми їх смакували… Була у мене й інша антикварна знахідка — монета номіналом 50 копійок 1910 року випуску. Я її вдало продав колекціонеру.
Хоча праця трудового мігранта важка, та я не шкодую, що так склалася моя доля. Я об’їздив світ, побачив багато країн. А за українську зарплату я б цього ніколи не зробив. На зароблені кошти у виші навчається моя донька, утримується сім’я.
Українці трудяться за кордоном не тому, що не люблять свою країну, а тому, що країна не надто переймається злиденним життям простих громадян, їхніми достойними заробітками.
Микола О., заробітчанин із стажем.