Шепетівка, Судилків й інші довколишні містечка середини ХІХ століття – у книзі «Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym» Тадеуша Стецького з Великої Медведівки.
У 1850-ті роки, коли Тадеуш Томашевич написав першу частину свого «волинського» тритомника (попередню нашу статтю про творчість письменника читайте у номері газ. «Шепетівський вісник» за 27 липня), теперішні Шепетівка, Судилків, Гриців і Славута були містечками.
Навіть неозброєним оком помітно, як одним із них Стецький вельми симпатизує, а в інших «не знаходить» практично нічого цікавого. Деякі з цих населених пунктів автор описує вельми емоційно, часом навіть «розхристано», а інші – немов німий середньовічний схоласт.
Наша Шепетівка письменника не дуже вразила. У розділі про неї (який навіть менший, ніж оповідь про село Городище) Стецький роздумує над походженням назви містечка. Ставить під сумнів припущення генеалогів, що ним колись володіла родина Шепетовських з Підляшшя, але натомість ніякого свого варіанту не пропонує. Також згадує, що 1774 року Шепетівка з навколишніми маєтностями перейшла у володіння волинському воєводі Ієроніму Сангушку й відтоді керується представниками цієї родини.
Кілька об’ємних сюжетів стосуються цукрового та рафінадного заводів. Про родовища шепетівських мінеральних вод Стецький пише, що їх усе частіше рекомендують лікарі. «Води, багаті на сполуки заліза, застосовують при лікуванні лишаїв, виразок, золотухи, задавненого ревматизму. З їхнього приводу схвально відгукувалися лікар Кароль Качковський, а також аптекар Дзічковський», – читаємо у книзі.
Щодо культових споруд, то Стецький «виявив» у Шепетівці 1850-х лише католицьку каплицю неподалік родовищ цілющої води, а також православну церкву Архангела Михаїла. В останній його привабили дві ікони – «Христос на Оливковій горі» та «Свята родина». В означеній церкві ще зберігалися цінні реліквії з колишньої місцевої дерев’яної церкви, яка згоріла. З того всього Стецький виокремив Псалтир 1677 року, надрукований у Львові. Цю біблійну книгу «доповнювали» молитви на пошану мецената Івана Мазепи (через десять літ стане українським гетьманом).
Зате сусідній Славуті Тадеуш Стецький «співав дифірамби». Замилування нею проходить у нього вже з перших рядків відповідної оповіді: «Славута. Проминувши серед розлогих лісів кілька сіл, ми, напоєні ароматом трав і квітів, «настояних» на пахощах живиці, побачили величезну сосну. Здавалося, що вона сягає неба. На ній, між двома хрестами, висіла фігура Діви Марії, біля якої горіла лампадка. Кількадесят літ тому князь Роман Сангушко, вибравши це величне дерево, наказав повісити на нього святий образ. З тих пір це місце почали називати «Новою Ченстоховою», а біля нього прикріпили скарбничку, до якої бідніші кидали шеляги, а заможніші – злоті».
Неабияк вразило письменника і побачене у центрі Славути. Він зазначає: «Серед сосен видніються охайні білі садиби власників фабрик і місцевих урядників. На просторій ринковій площі височіє цегляна ратуша з крамницями, трохи далі видно великі фабричні будинки, які постійно димлять. На вулицях голосно лунає стукіт коліс і молотів. Ще далі, на високому пагорбі, стоїть пишний княжий палац, біля якого господарські будівлі, стайні. Є й гарний кам’яний костел з золотим хрестом на куполі. Хоча євреїв у містечку дуже багато, однак їхні хати неначе десь заховані, їх зовсім не видно».
Також Стецькому сподобалися гребля і швейцарський млин, розташовані на річці Горині, яка «вилася» містечком, а також ошатний сад біля неї, призначений для прогулянок. «Надибав» він і простору будівлю з вивіскою, яка сповіщала про баварське пиво, а ще кілька пристойних шинків для простолюду.
Вийшовши якось у літнє надвечір’я неділі в центр Славути, Стецький замилувано споглядав, як «люди заповнювали ринкову площу, шинки». На вулиці виходили «дівчата у яскравому, барвистому вбранні зі строкатими візерунками, прикрашені квітами й стрічками», а «за ними тягнувся рій хлопців». Тоді письменника розвеселила молода німкеня, котра вийшла продавати молочний напій. Чисто та охайно вдягнена, ця пані йшла за віслюком, який віз на спині два барильця з молоком. «Люди зупинялися на вулиці та купували прохолодний напій. Усі обличчя сяяли легкістю й задоволенням», – зазначив пан Тадеуш.
Ну а яким міг бути відгук про Славуту без згадки про коні князя Романа Сангушка? «Коні – це його улюблене заняття. Коли він розповідає про них, коли кличе їх поіменно, або коли просто приходить до когось із своїх, як він їх називає, дітей, то змінюється на обличчі. Воно у нього світлішає, набуває дивних обрисів юнацького ентузіазму. Жеребці Сангушка, поза сумнівом, найкрасивіші в Європі. Конкуренцію їм у Європі можуть скласти хіба тільки табуни короля Вюртемберга в Штутгарті, чи коні австрійського імператора», – захоплено резюмує Стецький.
Щодо містечка Судилків, то туди оповідач потрапив не у надто підходящий час, через два роки після пожежі. А відтак, вражений згарищами, багатьох його принад просто не помітив.
Так, згоріла стара дерев’яна церква святого Дмитра. Значних пошкоджень зазнав і колись гарний палац спадкоємців Судилкова Грохольських (уже стояв без даху). На прохання Стецького йому показали рештки бібліотеки цієї родини, а також портрети деяких її представників – усе це лежало «в старому сараї у великому безладі, пошкоджене щурами і міллю».
Для порівняння, від православної церкви святого Дмитра збереглася тільки срібна кадильниця вагою 20 фунтів (близько 9 кг), з написом знизу, що це є дар Ружі Поцеєвої.
Нарешті, в Грицеві Тадеуша Стецького привабили «сліди» перебування аріан (прибічники цього напрямку християнства заперечували сім таїнств, а ще релігійні свята, потребу шанувати ікони, мощі, дотримуватися постів). «Можливо, у аріанських мурованих підземеллях ще можна буде знайти цікаві реліквії та пам’ятки, особливо стародруки із Заслава та Ракова, які дуже рідкісні», – читаємо у книзі письменника. Згадав він і про старовинне аріанське кладовище, яке розташовувалося за кілька верст від містечка.
Чим же могли так привабити поляка Тадеуша Томашевича послідовники цього протестантського віровчення? Певно тим, що колись зазнавали утисків влади. В останні роки свого існування вони проводили таємні конференції, свою діяльність здійснювали у підпіллі, намагаючись уникнути переслідувань з боку керівних кіл Російської імперії.
У подібному положенні за станом на середину ХIХ століття знаходилися й ті «приєднані» імперією жителі Волині, хто прагнув відновлення розділеної між Росією, Австрією та Прусією Речі Посполитої. До числа цих людей належав і Тадеуш Стецький, уродженець села Велика Медведівка на Шепетівщині.
Володимир КОВАЛЬЧУК.