Ще якихось три десятки років тому на вподобаних нині багатьма любителями туристичних мандрівок Балканах було неспокійно. Розвал тодішньої Югославії спровокував громадянську війну, яка у червні 1991 року поширилася з хорватської землі на Боснію і Герцеговину. Ця війна ускладнювалася етнічним складом країни та нерівномірним розташуванням національних меншин.
Світове товариство намагалося зробити все можливе, щоб припинити безглузде кровопролиття, тому тодішній Генеральний секретар ООН Бутрос Галі звернувся з проханням й до керівництва України надіслати військовий контингент до складу сил ООН у зонах конфліктів на території колишньої Югославії.
Власне з тієї пори й розпочалася миротворча доля України. Відтоді близько 45 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у 27 міжнародних операціях та місіях з підтримання миру і безпеки у різних регіонах планети. І серед тих, хто у складі миротворчих сил долучився до місії, яка була покликана згасити полум’я війни в Югославії, був і наш земляк з Пліщина Костянтин Комнацький.
У зв’язку з тим, що Верховна Рада України 9 листопада 1993 року ухвалила рішення про збільшення чисельності українського контингенту миротворчих сил у колишній Югославії, Міністерство оборони України ухвалило рішення сформувати другий миротворчий батальйон у доповнення до того, який уже перебував у зоні конфлікту.
— У січні 1994 року мені прийшов запит з військкомату, чи не маю бажання служити за кордоном. Мовляв, хороший спортсмен, досвідчений солдат. На той час я уже відслужив строкову службу у Казахстані і працював у нашому колгоспі, то, думаю, чого ж не спробувати. Та й не говорилося зразу, що буде «гаряче», а що будемо будувати житло. Видно, лукавили, щоб заохотити, — сміючись, згадує ту пору Костянтин Олександрович.
З військкомату шлях пліщинця проліг у м. Старий Самбір, де формувався 60-й окремий спеціальний батальйон, який мав увійти до складу сил ООН з підтримки миру. Він складався із спеціальних, інженерно-саперної рот і роти тилового та медичного забезпечення.
А у березні особовий склад Укрбату-2, так ще називали батальйон, пройшов підготовку на базі Бердичівського навчального центру, так званій Красній Гірці. Тут уже бійців «поганяли» по-справжньому, відчувалось, що до серйозної справи готують, каже співрозмовник.
Підготовка «укрбатівців» тривала до 20 квітня. Саме тоді вони з технікою вирушили до м. Миколаєва. Правда, ще тиждень довелось очікувати на корабель.
А вже 5 травня 1994 року з Миколаївського порту на теплоході рота 60-го окремого спеціального батальйону (Укрбату-2), у складі якої перебував Костянтин Комнацький, відбула до місця призначення. Ним виявилось відоме курортне місто Спліт у Хорватії.
Далі бійці підрозділу відбули на місце дислокації на території так званої самопроголошеної Сербської Країни, у секторі «Норд». У містечку Гліна розташовувалася основна база батальйону і штаб, а підрозділи водіїв базувались у містечку Петринья.
Загалом зона відповідальності Укрбату-2 сягала 372 квадратних кілометри – і це на 555 українських миротворців. На той час у зоні зіткнулися одразу п’ять сторін протиборства: боснійські серби, хорвати, боснійські мусульмани, війська самопроголошеної Республіки Сербська Країна та мусульмани війська Фікрета Абдича.
Як розповідає Костянтин Комнацький, йому доводилось виконувати завдання з доставки гуманітарної допомоги місцевому населенню, яке там проживало переважно у хуторах, патрулювати, вести контроль на блокпостах. Словом, робили все, що вимагалося від миротворців.
— Там були військовослужбовці з багатьох країн, зокрема, голландці, канадці, малайзійці, йорданці, поляки, французи. Звісно, у кожного була своя зона відповідальності. Тому була змога порівняти їх з нами. Наша армія таки краща, — переконаний Костянтин. І додає, посміхаючись:
— От взяти хоча б наші бронежилети. У них вони легенькі. Навіть сумнів брав, чи зможуть захистити. А наші, як одягнеш, то відразу відчуваєш «надійну» вагу.
На запитання про враження Костянтин Олександрович не приховує гіркоти:
— Уявіть: чудове курортне місце, знане у Європі і у нас, куди їздили на відпочинок, лежить в руїнах. Навіть душа щеміла від того, що при такій красі природи й гарній погоді всюди руїна, престижні будівлі, автомобілі-іномарки перетворились на згарища, на купи металобрухту. І хто затіяв ту війну, запитуєш себе…
Не обходилось під час місії і без викликів, бойових ситуацій. Пости миротворців часто обстрілювали, провокували.
— Провокації часто спричиняли підлітки, — зауважує співрозмовник. — А одного разу при проходженні колони біженців боснійців-мусульман наш пост обстріляли. Хто стріляв — невідомо, хоча часто до того «докладали руки» найманці з Пакистану, які там були. Мій товариш, він родом з Бердичева, отримав поранення. На щастя, воно було не смертельне. І хоча були всі необхідні для цього документальні підтвердження, зокрема й від зарубіжних експертів, йому ще довго довелось мати справу з нашими бюрократичними перепонами, аби отримати належну компенсацію.
Полюбляли місцеві так звані «партизани» й рекет, особливо, якщо перевозили пальне, а воно було потрібне їм для електростанцій, насосів, які широко використовувались населенням. Часто складались доволі непрості ситуації, адже стріляти було зась…
А загалом рівень життя у населення колишньої Югославії був достойний. Там у селян давно були свої ферми, тракторці, а ми ще жили колгоспами. Якби не війна, то там ні на що було нарікати. З місцевими жителями старались не конфліктувати, діяти згідно з інструкціями.
Так збігло шість місяців «курортного» відрядження у Югославію. Миротворець повернувся з «гарячої» точки наприкінці жовтня 1994 року. А разом з тим і до мирної праці у пліщинське колективне господарство. Адже, як каже, у 90-ті роки за економічного розвалу, коли підприємства простоювали, було не до вибору. Нині учасник бойових дій працює оператором котельні у місцевому освітньому закладі, бере участь у патріотичному вихованні молоді, прагне підтримувати зв’язки з побратимами по зброї.
— Хоча минуло багато часу, та й вік бере своє, проте хочеться згадати минуле. Спонукає підтримувати зв’язки й сьогодення, бо про те, яке воно в учасників бойових дій, то краще не згадувати, — говорить Костянтин Олександрович. — Хочеться сподіватись, що у суспільстві буде сформовано гідне ставлення до ветеранів-захисників, що держава зможе забезпечити їхній соціальний захист. Хоча і у нас нині триває війна, та вірю у її завершення. Тож бажаю хлопцям здоров’я, наснаги та перемоги. І, звісно ж, миру рідній Україні.
Володимир НИТКА.
На знімку: у Хорватії з товаришами по службі (Костянтин Комнацький — у другому ряду другий праворуч).
Фото 1994 року з домашнього архіву.
